Це зараз я сиджу на стільці в офісі. Багато раніше доводилося їздити. І не в межах міста на громадському транспорті, а по всій країні. Поїзди, вокзали, зали очікування. Швидко знайомився з попутниками і просто сусідами по залі очікування. Розмови, прохання посторожити речі поєднували незнайомих людей.
На одній вузловій станції зустрів я цікаву людину. Усю ніч ми провели за розмовами. Він розповів, що їде з двомісячної вахти, вдома чекають його дружина та діти, на вахті трапилися різні смішні та не дуже історії. Я розповідав про себе.
Над ранок я пішов, скажімо за чаєм. Коли повернувся, побачив наступне:
Перед моїм сусідом у поясному поклоні схилився чоловік. Сусід йому щось казав, потім перехрестив, дав поцілувати долоню і відпустив з миром! Побачивши мій здивований погляд, він пояснив:
– Я коли бородатий з вахти їду, мене за священника сприймають. Не знаю чому, але років п’ять уже як. Я раніше засмучувався, а потім подумав: ось людина йде за благословенням і віра в ньому є щира, як я йому відмовити можу. Він же не до мене йде, а до своєї віри. Ось і вивчив кілька молитов. Мені нескладно, а людині втіха.
Роз’їхалися ми з ним у різні боки. Я по роботі, а він додому. А до храмів з того часу не ходжу – віра вона десь у іншому місці. Сидить у залі очікування та дарує заспокоєння стражденним. Тепер я це знаю.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
