Нашій таємній історії вже 15 років. Я розповім її, бо чоловік уже знає, а отже – можна.
Перед народженням дитини я лежала на підтримці 26 днів – це була мега-відпустка перед безсонними ночами. Зі мною в палаті лежала Люба – 21 рік, гарненька, середнього достатку, живе з батьками, дитина не запланована, батько не радий і заміж не кличе – звичайна ситуація, і вона не бачила в ній нічого такого, якось і не говорили ми про це. Сказала тільки раз, що мама її хоче внучку, а татові все одно, кого на ровері вчити їздити. Ми багато спілкувалися, потоваришували, разом їли ласощі. Одного ранку на огляді лікар запитав у неї:
– Ви не передумали?
– Ні, – відповідь була твердою.
– Медсестра принесе бланк. За законом вам будуть дані 6 місяців, щоб передумати.
Я про щось подумала, але боялася питати. Перед обідом медсестра занесла документи і Люба їх заповнила.
Від думок у мене вже тріщала голова і я не могла більше мовчати.
– Що це?
– Відмовна.
– Чому!? Батьки допоможуть, молода, сильна. Ти що?
– Народжу ще! А зараз не вчасно, не потрібний він мені!
І знаєте, відповідь була холодною, не було в ній жалю до дитини, не було сліз, вона навіть не відвернула від мене погляду, а я все дивилася і чекала коли ж вона заплаче – тут я і зможу її переконати! А вона не плакала.
Більше ми з нею не гуляли, майже не говорили.
А я почала мріяти, як би мені забрати цю дитинку до себе. Після першої ночі роздумів, не знаючи, куди йде ця заява, я з ранку пішла до свого лікаря. Розповіла, як є, і ми пішли до завідувача. І там розповіла. Пішли до головного лікаря. Тут тільки я озвучила все:
– Можна так зробити, що я його народила, а вона… і не народжувала. Я не знаю як, але так, щоб зовсім мій? Щоб чоловікові та родичам цього всього не пояснювати, просто – я народила двох і все! – ця ідея здавалася мені просто чудовою.
Лікарі роти відкрили. Головний закотив очі.
– Що ви, люба! Це ж порушення закону! Мені через вас під суд іти?
– Ну яка вам різниця? Придумайте щось! Будь ласка! Навіть якщо ми народимо по різних датах, запишіть потім зі мною! – але тоді медики мене виставили геть.
Цієї ночі у Люби з’явилася дитинка. Я засмутилася, але в душі сподівалася, що Господь підготував цій дитині добру долю. Дуже думати про це я собі не дозволяла, щоб не доводити себе до сліз і заспокійливо поглажувала свій величезний живіт.
Наступного вечора я стала мамою Катрусі.
Відразу після появи маленької до мене підійшов головний лікар:
– Ви не передумали?
Я не одразу зрозуміла, про що він каже. А коли зрозуміла, то затрясла головою:
– Ні! Ні! Ні! Чи не передумала!
Ось так я народила двійню – Ромчика і Катю. Ромка їв як насос, а Катруся лінива була неймовірно, але вагу набирала.
У головного лікаря я запитала, чим допомогти відділенню. Він креслив список і сказав:
– Чим більше, тим краще. цього завжди не вистачає.
Чоловікові я по телефону про двійнят не говорила. Попросила приїхати до нас. Він, коли побачив, не те що б отетерів – він присів на стілець і попросив води, випив і запитав:
– Так а УЗД? Гм, ти вже назвала?
– А ти як хочеш?
– Ну, ми ж думали Катериною, а тут, – він підвівся різко і посміхнувся, наче щось згадавши, – Давай як діда мого – Романом?
Звичайно, давай. Я плакала, а він думав – від радості. Та я і від радості, і від розуміння що роблю, що брешу йому, що всім збрешу через 2 дні, страшно було.
Я не маю уявлення, як вони там все це оформили, але нам все видано було правильно з самого початку – від бирочок до виписки.
11 квітня моїм дітям виповнилося 15 років. Ми поїхали на рибалку відзначати. Ромі подарували спінінг із котушкою, Катрусі гірський велосипед. Там я вирішила, що розповім чоловікові ввечері, тільки твереза не зможу – боюся реакції, а після ігристого не так лячно.
На зворотному шляху в магазині взяла 2 святкові пляшки. На подив чоловіка відповіла: “Ну, свято ж”. Діти лягли пізно, а я накрила на кухні продовження бенкету.
Коли лишалося на дні другої пляшки, розповіла. Мій Коля слухав, потім сказав:
– Не вірю.
– Ось тобі хрест! – нерівний хмільний хрест!
Наступного вечора він перепитав:
– Це правда?
– Так, – тепер я не така смілива була, голова опущена нижче за плечі.
Ми довго розмовляли, я плакала. Як камінь із душі впав, чоловік мене зрозумів.
– Ну ти даєш! Ромчику, Катю, йдіть сюди! – Діти підійшли. – Мати ваша сильна та мудра жінка! Ви з нею обережніше, – і по-доброму посміхнувся.
Слава Україні!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Ibilingua.com.