fbpx

Перед самим Великоднем Віра мені зателефонувала і попросила позичити хоча б тисячку, бо немає за що ковбаси і яєць в кошик купити. – Віро, а твоя Наталя чим займається в свої 22? – Та вона ще мала, що з неї візьмеш! Сидить дома поки є така змога! – Ой, а ти пам’ятаєш, як я в такому віці була ще й з дитиною на руках, а ти мене на роботу проганяла, бо не хотіла мені борги віддавати? Так ось, нехай твоя дочка підіймається з дивану і роботу шукає. – Нарешті я віддала сестрі “борг”, який носила в серці десять років

Нарешті я віддала сестрі “борг”, який носила в серці десять років.

Зі своїм чоловіком Борисом я познайомилася в донецькому університеті. Я тоді навчалася на другому курсі, а Борис вже закінчував навчання і навіть працював.

Я сама з заходу України, але так мене доля занесла.

Та в Донецьку зі своїм вже чоловіком ми прожили не довго, лише п’ять років, бо настав 14 рік.

На той час я була молоденькою мамою. Нашому синочку було п’ять місяців, як ми сіли в автівку з речами, які помістилися в автівку і поїхали світ за очі, а якщо точніше, до Києва.

Власне в столиці ми починали все з нуля. Не буду писати, як було важко, це геть інша історія.

Я сиділа дома з сином, чоловік працював, жили ми на орендованій квартирі. Завдяки допомозі батьків, якось ми карабкались.

Відразу після нашого весілля моя рідна сестра прогоріла з бізнесом і попросила мене виручити її грошима. Я не могла не допомогти Вірі, хоча й розуміла, що не зможе вона найближчим часом віддати.

І якщо в Донецьку ми добре стояли на ногах і з боргом я сестру не підганяла, то в Києві стало туго.

– Віро, я була б не проти, якби ти хоч частинами почала віддавати мені борг.

– Ой, ну де я тобі візьму? Ти ж знаєш, що я Наталю сама на ноги ставлю.

Віра була на той час вдруге заміжня. Від першого шлюбу вона виховувала дочку. Другий чоловік в “чужу” дитину сильно не вкладався, тому Віра сама тягнула дочку. Але мені то що до цього.

– Василино, ти замість того, щоб в мене гроші вимагати, оформляй сина в садок і йди на роботу, раз грошей нема.

Мені тоді так образливо стало. Сину ще й двох рочків не було, а вона вже мене на роботу відправляла.

З того часу я з нею розмовляла через зуби. Гроші, звісно, Віра мені так і не віддала, а я вже їх їй подарувала, щоб лишні образи на душі не носити.

І ось на даний час ми добре в Києві стоїмо на ногах. Син навчається в школі, йому десять років.

Віра ж продовжує жити з дочкою і новим чоловіком. Моїй племінниці вже 21 рік. Закінчила якийсь університет і сидить дома, бо з роботою по її спеціальності туго.

І ось перед самим Великоднем Віра мені зателефонувала, і попросила їй позичити хоча б тисячку, бо немає за що вона ковбаси і яєць в кошик купити.

– Віро, а твоя Наталя чим займається в свої 22?

– Та вона ще мала, що з неї візьмеш! Сидить дома поки є така змога!

– Ой, а ти пам’ятаєш, як я в такому віці була ще й з дитиною на руках, а ти мене на роботу проганяла, бо не хотіла мені борги віддавати? Так ось, нехай твоя дочка підіймається з дивану і роботу шукає. Зараз стільки можливостей у молодих є, а вона як так гнивка поводиться.

Ось Віра і замовкла. Десять років в мені це сиділо. Прийшов час віддачі. До того воно йшло…

Ну чому люди в “сусіда” все бачать, а що в своїй хаті твориться – ні?

Автор – КАРАМЕЛЬКА

Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page