Перед тим, як син з невісткою і онуком мали приїхати, я напекла пиріжків. Свіжесеньких, пухких і з вишнями. Звісно, що як тільки вони зайшли, я почала пригощати Іванка. – Що ви робите?, – загуділа Марія на всю кухню. – Наш син ще не їсть цукор! Заберіть це від нього негайно. – Я стерпла, але не промовчала. – Я ж йому не цукерку даю, Маріє. Заспокойся! – Але цього не сталося. В ту ж мить в розмову вліз і син. Від пережитого я пішла до сусідки, бо всю мене трусило.
Борис з Марією надто піклуються про свого сина. А я ж виростила двох дітей і знаю, як це має бути. Чи, може, я вже не розумію сучасного виховання?
– Та хіба можна так? Дітям треба їсти трішки цукру! – спересердя кинула я своїй сусідці Анні після чергової недільної зустрічі з родиною сина. – От як пояснити, що їхньому Іванчику не можна їсти цукру?
Я довго чекала на внуків. Уявляла, як ми будемо разом ходити на прогулянки, як я буду готувати смачні вареники, а він радісно розповідатиме мені про свої пригоди. Але коли народився Іван, усе пішло зовсім не так, як я сподівалася.
Борис із дружиною Марією переїхали до нашого міста, коли Іванчику виповнився рік. Здавалося б, ось він — ідеальний момент, аби нарешті насолодитися бабусиним життям. Вони поселилися в нашій старій квартирі, і тепер ми були практично сусідами. Але їхній підхід до виховання став справжнім випробуванням для мене.
– Ольго Василівно, будь ласка, не давайте йому пиріжків, – почула я від Марії, коли запропонувала Іванчикові ще гарячий пиріжок з вишнями. – Ми стараємось уникати зайвого цукру.
– Та це ж просто пиріжок, – не витримала я. – Я своїм дітям давала, і все гаразд. Он Борис виріс здоровим.
Марія мовчки подивилася на мене, а Борис, як завжди, став на її бік.
– Мамо, Марія має рацію. Ми хочемо, щоб Іванчик їв здорову їжу. А цукор — це шкідливо.
Я важко зітхнула і відклала пиріжок. Ну добре, здоров’я дитини — це важливо. Але де межа? Невже справді все так складно?
Одного разу я запропонувала забрати Іванчика до себе на день.
– Щоб ви могли трохи відпочити, – пояснила я. – Побудемо з ним, пограємося.
– Ой, дякую, мамо, – зраділа Марія, але одразу додала: – Але ж дивіться, не включайте йому мультики. І обов’язково погодуйте за графіком.
– Та не хвилюйся, впораємось, – усміхнулася я.
Проте день із онуком виявився не таким простим. Іванчик то не хотів їсти, то раптово вередував, бо я намагалася почитати йому книжку, яка йому не сподобалась. А коли я дозволила йому трохи побігати по калюжах, Марія наступного дня сказала, що це небезпечно, бо він міг застудитися.
Згодом я звернулася до своєї подруги Ганни, щоб отримати підтримку.
– Ну як це так? У нас і мультики дивилися, і пиріжки їли, – скаржилася я. – І виросли нормальними людьми. А тут усе за правилами. Це ж просто дитина, а не якийсь кришталевий посуд!
– Може, вони просто хочуть бути кращими батьками, ніж ми, – роздумувала Ганна. – Не спіши засуджувати. У кожного свій шлях.
Її слова мене трохи заспокоїли, але сумніви залишились. Чи справді я надто вимоглива? Чи, можливо, я просто не розумію сучасних підходів?
Під час чергової вечері у нас вдома я спробувала ще раз поговорити з Борисом.
– Борисе, а може, варто трохи розслабитися? Іванчику потрібно більше свободи, щоб рости сильним і впевненим.
– Мамо, ми просто хочемо, щоб йому було краще, – сказав Борис спокійно, але твердо. – Світ змінився, і ми хочемо бути готовими до нових викликів.
Я нічого не відповіла. Можливо, він має рацію. Але в душі залишалося відчуття, що з дітьми не все треба ускладнювати.
Зрештою, я вирішила відпустити ситуацію. Мої діти виросли, і тепер час їм самим приймати рішення. Я можу ділитися своїм досвідом, але не маю права нав’язувати свою думку.
Тож тепер я просто бабуся, яка любить свого онука. І навіть якщо я не завжди згодна з його батьками, я знаю, що вони хочуть для нього найкращого.
А як ви думаєте, чи треба бабусям і дідусям активно втручатися у виховання онуків? Чи краще залишити це на розсуд молодих батьків? Мені дуже цікаво дізнатися вашу думку.