Перед Великоднем моя мама раптово повернулася з Португалії, де багато років провела на заробітках. Я зраділа і думала, що їй нарешті потрібні ми, її родина, але мама повернулася для іншого. Але про все по-порядку.
Коли я була ще зовсім юною дівчинкою, мама поїхала до Європи, в Португалію. Залишила мене на бабусю, а сама полетіла заробляти гроші, щоб забезпечити мені щасливе майбутнє. Насправді все вийшло трохи інакше, але я не можу нікого за це звинувачувати.
Адже закордон не гарантує успішної кар’єри всім і кожному. Для цього, напевно, потрібне ще й везіння, талант, терпіння і велика наполегливість.
Так чи інакше, виховувала мене бабуся. Я ходила до школи, намагалася бути найкращою в класі, корпіла над уроками до пізньої ночі. І це дало свої результати. Я змогла вступити до вишу на бюджетне відділення. Там уже мені було легше: викладачі не завалювали студентів безглуздим зубрінням, був час на особисте життя.
За цей період мама лише двічі вислала нам із бабусею гроші, а мені надіслала якусь дешеву літню сукню, яка не підходила мені за розміром і віком. Але я не ображалася, адже гроші – це не головне, а великої потреби в одязі я не відчувала. Хотілося просто побачити найріднішу людину, поговорити, дізнатися, як вона там.
Але у мами ніколи не було часу, щоб поговорити зі мною по телефону. Вона була в постійних переїздах і об’їздила всю Європу. Бабусі вона сказала, що за рік чи два планує приїхати в гості додому, але в її планах залишитись за кордоном ще на невизначену кількість часу. За її словами, у неї «намічалися якісь можливі перспективи».
Тим часом я пішла на роботу і перейшла на заочну форму навчання. Робота за фахом має свої плюси, особливо для студентки. Насправді я практикувалася та ще й почала непогано для себе заробляти.
Витрачатись мені не було на що, тому гроші я віддавала бабусі. Раз мама з цим завданням не впоралася, то хоча б я могла зробити це за неї.
Наступні кілька років нічого цікавого не відбувалося: я здобула вищу освіту, мама знову переїхала в іншу країну. Але потім все закрутилося.
Мені нарешті зробив пропозицію мій хлопець, з яким у нас були стосунки ще з другого курсу. І мама зателефонувала, обіцяла приїхати. Весілля пропускати їй зовсім не хотілося.
Я виходила заміж щасливою людиною. Коханий хлопець став моїм чоловіком. Прилетіла мати. У бабусі все було добре зі здоров’ям. Навіть на роботі мені підняли оклад. Прекрасний час.
Ми тоді з мамою чудово зблизилися. Ходили магазинами, я познайомила її зі своїми друзями, вона подарувала мені побутову техніку на весілля. Шкода, що їй треба було їхати через два тижні. Але що тут поробиш.
Після весілля моє життя дуже змінилося. Я стала мамою. Потім ще й ще раз. На кар’єрі, на жаль, мусила поставити хрест. Хто ж ще доглядатиме дітей, якщо не я? Перекласти на бабусю такий тягар відповідальності я не могла, а працювати на одну тільки няньку якось зовсім не бачила сенсу.
Добре, що чоловік взяв себе в руки і, проявивши ініціативу на роботі, домігся того, що йому дали посаду, яка добре оплачується. Не те, щоб ми купалися в грошах, але змогли собі дозволити жити у трикімнатній квартирі. Щоправда, орендованій.
Тим часом минули роки. Мені виповнилося 40. Бабуся зовсім постаріла. Ми з чоловіком намагалися їй допомагати, тим більше, що вона нагадувала йому його власну бабусю. І так вийшло, що вона захотіла заповідати нам свою квартиру.
Бабуся і справді оформила всі документи, хоч ми її зовсім про це не просили. Ну і всі навіть якось перестали про це думати.
Але якраз на цей Великдень у місто приїхала моя мати. І тепер її настрій був не таким привітним, як у день мого весілля. Із собою вона не привезла нічого.
Виявилося, що чоловік, з яким вона весь цей час жила, виявився ошуканцем. Коли його не стало з’ясувалося, що він був у боргах, як у шовках. Вся його нерухомість була під заставою. І єдиним, що він по собі залишив, була розписка якимось дуже серйозним людям. І мама мудро вирішила повернутися додому.
Як для жінки трохи за 60 виглядає вона чудово. Засмагла, доглянута. З відкритою посмішкою та легким акцентом. Справжня синьйора. Ось тільки в кишені пусто.
І насамперед вона пішла до бабусі. З пропозицією продати її квартиру, поміняти її на простіше житло, а грошову вигоду поділити навпіл. Що вдієш, так вийшло, вимушена міра.
На що бабуся резонно відповіла, мовляв, усе. Потяг пішов. Квартира тепер дістанеться мені, як вона полине на небо. А до того в ній можна тільки жити та радіти життю. Не більше. Ось тоді мама з безтурботної жінки перетворилася на зовсім іншу людину.
Зараз вона вимагає, щоб я дозволила продаж квартири. Незважаючи на те, що в неї тепер є троє онуків, яких вона навіть не відвідала.
Звичайно, нічого підписувати я не збираюся. Ця квартира – моя надія на нормальне майбутнє нашої родини, а мама тепер до неї не входить. Більшість життя ми з нею не зустрічалися. І тепер я ще й винна виявилася.
Думаю, може, купити їй соковитискач і літню сукню. Так я точно розплачуся з нею за її минулі подарунки, і ми станемо квитами. Як вважаєте, гарна ідея? Чи я маю вчинити якось інакше, підкажіть.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.