Перед Великоднем я осоромилась перед цілою церквою. Все, що мало бути святом, перетворилось на шоу. Іван мовчав, а я – стала місцевою знаменитістю з фейсбуку. Але хто би думав, що все це через Оксану і її пальму. І де тільки вона її надибала.
Вербна неділя мала пройти тихо. Без ексцесів. Я навіть нафарбувалася, надівши ту саму хустку, що на весіллі в Христини була. Але коли ти живеш навпроти Оксани — тиша тобі хіба що сниться. Ми з нею змагались ще з того часу, як у нас криниці з’явились. У кого вищий тин, у кого хата біліша, в кого діти в Польщі заробляють, а в кого вдома “не сидять, як телепні”.
Цьогоріч зійшлось усе: неділя, верба, й Оксанина спроба знову довести, що вона — королева парафії.
– Слава Ісусу Христу, пані Оксано, – кажу я на вході в церкву, ще з усмішкою, бо ж Вербна.
– Слава Навіки, Оленко, – стріляє поглядом, а в руці тримає не вербу, а справжню пальму, що якби не знала, подумала б – церкву реконструюють.
Чого там на тій пальмі тільки не було навішано. А я, наївна, свою з верби, барвінку та вишитою стрічкою – зробила з душею, як вчили.
– Ну, пальма в тебе, – кажу, – як із цирку.
– А твоя верба, – піднімає брову, – така… ніжна. Наче не на свято, а на цвинтар.
Кілька людей позаду втихли. Я ковтнула повітря. Іван глянув на мене з-за плеча, мовляв – не починай. Але пізно. У нас з Оксаною свої звички.
– То ти сама робила чи знову Ганну просила? – вкидаю.
– А ти сама? – рипнула зубами. – Бо твоя, судячи з вигляду, так і проситься в комірчину до мишей.
Я зробила крок ближче. І тут хтось ззаду прошепотів:
– Бач, знову сцена буде…
І таки була. Оксанина пальма і моя верба зчепилися, як шаблі. Її зачепила мою стрічку, та вилетіла поціливши мені в око. Я – не думаючи – легенько підштовхнула її рукою. Вона – як вперлася плечем, пальма покосилася, стрічки затріпотіли.
– Пані, схаменіться! – крикнув священик, але ж воно вже пішло.
Народ не розходився. Стояли, як у кінотеатрі. Один хлопець навіть записував на телефон.
– Пані Олено! – гукнула стара баба Галя. – Відстаньте, то святе місце!
Але Оксана вже завелася:
– Ти просто не витримуєш, що я кожного року перемагаю! І на конкурс паски, і на вишиванку, і на…
– Перемагаєш? – гикнула я. – Ти просто всім набридла!
І тоді сталося. Вона спробувала змахнути свою пальму у мій бік, а я — вхопила її по центру. Стрічки порвалися, зверху щось клацнуло, і… ми впали. Вдвох. Перед входом до церкви.
Відео було епічне. Підписали: “Дві палички – одна доля. Вербна неділя по-нашому”.
Наступного дня Іван мовчав. Сидів з газетою, але очі не читали.
– То ти… вже стала зіркою? – озвався ввечері.
– Та не я, а вона. Вона почала. Вона завжди…
– Але ти продовжила, – тихо відповів.
Я замовкла. Бо мав рацію.
Але вранці, біля магазину, до мене підійшла пані Ганя:
– Та ти молодець, Оленко! Вже скільки років вона нам очі мозолить! Нарешті хтось їй відповів!
Я не знала, що й сказати. Всередині – сором, але поруч десь бурлило задоволення. Мене впізнавали, кивали, усміхались.
А Оксана? Не виходила з хати. Кажуть, навіть на великодній ярмарок не пішла.
У неділю на проповіді отець виголосив:
– Не кожна пальма веде до спасіння. І не кожна жінка мусить мірятись її довжиною.
Я почервоніла, але не втекла.
А в понеділок мені подзвонили з районної газети.
– Пані Олено, ми готуємо матеріал про жінок громади. Ви – сильна, відкрита, щира. Хочемо інтерв’ю.
– Через те відео?
– Ага. Але не лише. Ви говорили правду. А люди люблять тих, хто не боїться виглядати смішно.
Я погодилась. І знаєш що? На фото я була в своїй улюбленій вишиванці, з вербою – тією самою, поламаною, але вже зібраною разом з дітьми. Ми її навіть назвали – “Верба примирення”.
Оксана досі мовчить. Минає повз, як хмара повз сонце. А я? Я почала писати нотатки про село, про сусідів, про себе. І одного разу, коли мене знову хтось впізнав і сказав:
– Ви – та, з вербою?
Я лише усміхнулась.
Бо знаєш, що? Сором – це коли мовчиш. А коли смієшся зі своїх поразок – це вже сила.
А ви як думаєте, мої дорогенькі? Чи варто іноді виходити з себе, щоб нарешті побачити себе справжню? Чи краще ковтати, терпіти і ніколи не бути героїнею з розірваною вербою, але з живим серцем?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
