— Перестань оплакувати те, що сам зруйнував десять років тому, — роздратовано кинула Ілона, зачиняючи двері до спальні. Я залишився в коридорі, усвідомлюючи, що в цьому домі немає жодного куточка, не oтруєнoго моєю провиною.
Валерій стояв біля вікна, спостерігаючи за тим, як вечірнє місто повільно занурюється у сутінки. Його життя зовні виглядало бездоганно: успішна кар’єра, затишна оселя та жінка, яка завжди була поруч. Але в середині цього ідеального механізму щось давно зламалося. Спогади про минуле, про ту, з ким він колись планував виростити сад і зустріти старість, не давали йому спокою. Він знав, що його теперішнє благополуччя побудоване на руїнах чужих надій, і цей тягар ставав дедалі важчим.
Ілона увійшла до кімнати тихо, майже нечутно. Вона завжди вміла з’являтися так, щоб не порушити його думок, але сьогодні її присутність викликала в нього лише роздратування. Вона поклала руку йому на плече, і Валерій відчув холод, який не мав нічого спільного з температурою в кімнаті. Це був холод відчуженості, який він старанно ігнорував роками.
— Валерію, ти знову думаєш про те, що було колись? — запитала вона тихим голосом.
— Я просто втомлений, Ілоно. Робота забирає забагато сил.
— Мені здається, що справа не в роботі. Ти став чужим у власному домі.
— Можливо, цей дім ніколи не був моїм по-справжньому.
Він відвернувся від вікна і подивився на неї. Ілона колись була його великим захопленням, тією, заради кого він залишив усе. Вона з’явилася в його житті саме тоді, коли в його першій сім’ї почалися дрібні негаразди. Замість того щоб розв’язувати проблеми, він обрав легший шлях — втечу в нові емоції. Тоді йому здавалося, що це і є справжнє почуття, але тепер він розумів, що це була лише ілюзія, за яку довелося заплатити занадто високу ціну.
Спогади перенесли його на десять років назад. Маленька кімната, дитячий сміх і Мар’яна, яка з любов’ю дивилася на нього. Тоді вони не мали багато, але мали головне — вірність. Проте поява Ілони змінила все. Вона була яскравою, впевненою і знала, як привернути увагу чоловіка. Валерій не встояв. Він пішов, залишивши Мар’яну з маленьким сином на руках, ігноруючи її благання та дитячі сльози, які досі приходили до нього уві сні.
— Ти пам’ятаєш, як ми обіцяли одне одному, що будемо щасливі попри все? — продовжила Ілона, не помічаючи його внутрішньої боротьби.
— Ми обіцяли це собі, але забули запитати дозволу у тих, кого зрадили.
— Не кажи так. Кожен має право на власну долю.
— Але не за рахунок болю інших, Ілоно. Ти ж знаєш, що Мар’яни не стало кілька місяців тому.
Ілона здригнулася. Ця звістка була для неї несподіваною, хоча вона завжди намагалася не цікавитися життям колишньої родини Валерія.
— Це сумно, але життя триває. Ти не можеш винити себе вічно.
— Справа не у вині. Справа в тому, що я тільки зараз зрозумів, наскільки порожньою є наша з тобою історія. Вона виросла на сльозах дитини, яка так і не зрозуміла, чому батько перестав приходити.
Валерій згадав свою останню зустріч із сином. Хлопчик стояв біля під’їзду, тримаючи в руках зламану іграшку, і дивився на батька з такою недитячою серйозністю, що Валерію хотілося провалитися крізь землю. Він тоді пообіцяв зателефонувати, але так і не зробив цього, бо Ілона завжди знаходила причини, щоб відволікти його.
— Ти знову звинувачуєш мене? — голос Ілони став гострішим. — Я нікого не змушувала йти. Ти сам зробив свій вибір.
— Так, я зробив вибір. І це була моя найбільша помилка. Я думав, що будую нове життя, а насправді я просто руйнував те, що було справжнім.
— І що ти тепер збираєшся робити? Повернеш час назад?
— Час не повернути. Але я не можу більше вдавати, що все добре. Я бачу в твоїх очах те саме розчарування, яке відчуваю сам. Ми обоє знаємо, що між нами нічого не залишилося, крім звички та спільного майна.
Ілона сіла на крісло і закрила обличчя руками. Вона знала, що він правий. Останні роки вони жили як сусіди, обмінюючись черговими фразами про погоду чи вечерю. Пристрасть згасла, а на її місці не виросло нічого, крім гіркоти.
— Можливо, нам варто розійтися, — прошепотіла вона.
— Можливо. Але чи принесе це полегшення? Ми вже зруйнували стільки всього, що нова руйнація здається лише логічним завершенням.
Валерій підійшов до столу і взяв стару фотографію, яку ховав у шухляді. На ній був він, Мар’яна і маленький Максим. Вони посміхалися, і ця посмішка здавалася йому тепер чимось недосяжним, як далека зірка. Він розумів, що жодні гроші та комфорт не замінять того спокою, який він мав тоді.
— Я бачив Максима вчора, — раптом сказав Валерій.
— І як він?
— Він став копією мене. Тільки погляд у нього холодний. Він навіть не привітався. Просто пройшов повз, ніби я — випадковий перехожий.
— Він виросте і зрозуміє.
— Ні, Ілоно. Він уже все зрозумів. Він зрозумів, що його батько обміняв його на хвилинне задоволення. І я не знаю, як з цим жити далі.
У кімнаті запанувала тиша, яку порушувало лише цокання годинника на стіні. Кожен удар здавався Валерію вироком, який він сам собі виніс багато років тому. Він дивився на Ілону і не бачив у ній тієї жінки, заради якої він колись був готовий на все. Перед ним була втомлена людина, яка так само як і він, шукала виправдання своїм вчинкам.
— Ти хочеш піти від мене? — запитала Ілона, піднімаючи голову.
— Я хочу знайти шлях до самого себе. Але боюся, що цей шлях веде в нікуди.
— Ти завжди був схильний до драм. Просто відпочинь, завтра все здаватиметься інакшим.
— Завтра буде таким самим, як і сьогодні. Ми знову прокинемося в цьому будинку, де кожна річ нагадує про те, як ми намагалися купити щастя.
Валерій вийшов на балкон. Нічне повітря було свіжим, але воно не приносило полегшення. Він дивився на вогні міста і думав про те, скільки людей зараз так само стоять біля вікон, шкодуючи про свої рішення. Він знав, що чуже горе не буває фундаментом для довговічного спокою. Тепер, коли життя підійшло до певного рубежу, він відчув усю глибину своєї самотності.
— Валерію, повертайся в кімнату, стає холодно, — почувся голос Ілони зсередини.
— Мені вже давно холодно, Ілоно. Навіть під найтеплішою ковдрою.
Він залишився стояти на балконі, не знаючи, що принесе наступний день. Його історія не мала красивого фіналу, бо правда рідко буває приємною. Він залишився наодинці зі своїми думками, усвідомлюючи, що деякі помилки неможливо виправити, а деякі рани ніколи не загояться.
Ми часто шукаємо нових вражень, забуваючи про тих, хто був з нами у найважчі часи. Ми віримо, що можемо побудувати власну радість на уламках чужих життів, але чи так це насправді? Чи можливо знайти справжній спокій, знаючи, що за твій комфорт хтось заплатив занадто високу ціну? Чи варта нова пристрасть того болю, який ми залишаємо по собі?
Напишіть свою думку у коментарях, нам надзвичайно важливо знати, що ви думаєте про цю ситуацію. Чи вірите ви у можливість щастя після зради, чи вважаєте, що минуле завжди наздожене нас? Будь ласка, поставте вподобайку, якщо ця історія змусила вас замислитися, це дуже важливо для розвитку нашої спільноти.
