Переїхала я весною цього року з дитиною до Італії як біженка. Разом зі своєю маленькою донькою я подалася за кордон ще у березні, бо втомилася жити у постійній тривозі.
Ось щиро скажу, я ніколи не хотіла жити за кордоном. Люблю Київ та його ритм, мені завжди було комфортно у цьому місті та моїй країні. І свою доньку я хотіла виховати саме тут. Але після повномасштабного вторгнення моє життя дуже змінилося.
Спочатку я і не думала нікуди їхати. Я була впевнена, що все закінчиться скоро ібоятися нема чого. Але час минав, і ситуація лише погіршувалась. А я маю на руках 2-річну доньку. Я втомилася жити в постійному страху, бігати в укриття з дитиною і заспокоювати її. Соломійка почала боятися кожного звуку.
Тоді моя сестра запропонувала мені на якийсь час перебратися до неї в Рим. Ми з чоловіком почали думати, як виїхати до Італії найшвидшим та найбезпечнішим шляхом. Рома довіз нас до кордону, а там ми пересіли і поїхали далі автобусом. Швидко все одно не вийшло. Та й сам шлях був дуже непростим. Але врешті-решт ми все-таки опинилися у сестри.
Моя сестра мешкає у столиці. Кілька разів я гостювала в неї, але Рим мені подобалося лише як туристичне місто. Жити там я ніколи не хотіла, хоча теоретично могла. Коли ми з донькою облаштувалися, я почала дізнаватися, як нам отримати документи та якусь фінансову допомогу.
Дякую сестрі, яка допомагала мені в цьому, оскільки мови я не знала. Але й знання італійської мені не дуже допомогло б, оскільки бюрократична система Італії – той ще квест.
Отримати бодай якийсь папірець про свій статус мені вдалося лише через 5 місяців. Пощастило ще, що за цей час ми з донькою жодного разу не захворіли. Потрапити до лікаря ми навряд чи тоді змогли б.
Італійцям можна позаздрити лише в тому, що вони ніколи нікуди не поспішають, але при цьому добре почуваються. Я до такого не звикла. Це не мій ритм життя абсолютно. Крім того, вони дуже консервативні. Я спостерігала за жінкою, яка мешкає по сусідству. Її рутина схожа на день бабака.
Пам’ятаю, я покликала її до нас на вечерю якось. Захотілося зібратися всією родиною та запросити сусідку, бо вона часто мені допомагала. Так та відмовила, пославшись на зустріч із подругами у кафе. Вони ходять туди в той самий день в той самий час. І місце зустрічі завжди однакове!
Якось я запитала, чому їм не хочеться зустрічатися в якихось нових закладах, адже їх так багато у Римі. На що почула відповідь, що без них те кафе загнеться. Сусідка, звичайно, пожартувала. Але я зрозуміла, що італійці спрямовують свій консерватизм у подібні речі, щоб у такий спосіб підтримувати економіку країни.
А ще мені дуже важко давалася італійська спека. Вона відрізняється від нашої. В Римі перебувати на вулиці в годину пік, а це майже весь світловий день, просто неможливо. Тільки сміливці виходять на сонце. Я одного разу зробила помилку вийшла в магазин у цей час. Трохи не знепритомніла не плюхнулася прямо на дорозі! Більше я таких помилок не робила.
Єдине, що мені дуже сподобалося в Італії, це відкритість людей. Тут з тобою можуть заговорити прямо на вулиці без жодних приводів. Італійці щирі та чуттєві. Їх точно не переплутаєш ні з яким іншим народом. Я цим людям і цій країні дуже вдячна.
Проте перебувати тут довго я не змогла б. Пропаганда нашого східного сусіда тут дуже добре працює. І тому я тут скоріше біла ворона, аніж своя. Якби не моя донька, я ніколи не поїхала б. Жити за кордоном чудово, але краще вдома немає нічого на світі!
Тому місяць тому ми повернулися, і в Києві, попри все, нам найкраще! Миру нам всім і затишних Новорічних свят!
Передрук без посилання на ibilingua.com.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
