Переїхала з дочкою до італійської провінції Абруццо, жили в Ірпені раніше, там мої батьки лишилися. Тут переселенців не багато.
Зробила висновок за 5 місяців, що нам є чому повчитися в італійців і додому поки що не тягне.
Тут, принаймні там, де ми живемо, дуже мало наших людей. Декілька українців, молдаван – ось і всі “наші” в моєму оточенні. Доводилося спілкуватися в моєму місті з українками, які вийшли заміж за італійців. Але ми виявилися з ними не дуже близькими. Щоб склалася дружба, потрібно вибирати з ширшого кола спілкування.
Я вже не вперше в Італії – іздила сюди раніше, трохи працювала тут. Я б розділила італійців на сіверян і жителів півдня. Перші живуть у економічно розвинених районах – це Ломбардія, Венето, Емілья-Романья, у містах із розвиненою економікою, наукою, культурою. У тих регіонах більше людей із вищою освітою, тих, хто досяг певного соціального рівня, має широкий світогляд, ерудицію.
Вони здаються стриманішими, мають гарні манери, зі смаком одягаються і стежать за модою, люблять мандрувати. В Італії існує думка, що всі жителі півночі виховані і коректні – такий типовий стереотип. Однак і в північних регіонах люди різні, і сприйняття цих людей у всіх різне.
Ритм життя на півночі країни швидший. У тому ж Мілані він такий, як у Києві чи Парижі. Що не дивно: міста великі, а якщо займаєшся бізнесом, то треба поспішати. Жителі півдня можуть не так поспішати. Одна далека родичка мого колишнього чоловіка, яка живе в нашому місті, сказала: «А що бігати? Мешканці півночі неспокійні, нехай вони й бігають».
Але якщо точніше визначати жителів півночі, я б сказала, що їх робить середовище. Вони у своїй більшості більш пунктуальні, ввічливі, акуратні, охайні. Краще та гостріше відчувають красу, активніше користуються сучасними технологіями, люблять використовувати гаджети, більше читають, більше дивляться на те, що є у сусідів чи колег, і намагаються бути не гіршими. Такий прояв самолюбства та амбіцій.
Мабуть, за темпераментом місцеві жителі провінції, де ми оселилися, ближчі до жителів півдня. Хоча Абруццо належить до Центральної Італії, а справжній південь – це Сицилія, Калабрія, Апулія. Навіть у Кампанії, яка знаходиться на одній широті з нами, люди зовсім інші, там багато арабської та іспанської спадковості.
Жителі півдня, звичайно, більш архаїчні, більш традиційні, для них важливіші стабільність і спадок предків. Вони дуже прив’язані до своєї землі у всіх сенсах цього слова. Адже південні регіони аграрні, отже, люди часто працюють у своїх господарствах і через це більш прив’язані і до шматка землі, і до своєї країни. Вони в цьому схожі на нас, українців.
Їм не так важливо, у що вони одягнені, який у них автомобіль, у якому стані будинок – взагалі естетика для жителів півдня не найважливіше. Головне, щоб все в організації господарства було добротним та зручним.
Жителі півдня дуже важко і багато працюють, і, мабуть, це такий якір Італії – те, що трохи стримує її прогрес, але консервує традиції та спадщину предків.
Це дуже важливо. На жаль, молодь відходить від цього устрою і все частіше перебирається у великі цивілізовані міста.
В Італії я стикаюся з новим чи незвичним менталітетом, але сказати, що поведінка людей мене відштовхує, не можу. Швидше, це просто цікаво, і я їх вивчаю і намагаюся зрозуміти.
Зазвичай стикаюся з різними людьми у поїздках. Приїжджаєш у нове місто, питаєш у місцевого жителя, як кудись пройти. А італійці дуже товариські, якщо їх про щось запитати, майже завжди зав’яжеться довга розмова.
Постійно перетинаєшся із працівниками ресторанів, готелів, музеїв, із продавцями у магазинах. Цікаві для розуміння менталітету та побутові сцени на вулиці. Здавалося б, це разове спілкування, але воно дає багато їжі для роздумів. У результаті можна скласти уявлення про людей.
Тут неодмінно зав’язують розмову на вулиці.
Треба розуміти менталітет італійців і приймати їх такими, якими вони є, хай навіть вам щось не подобається. Адже більшість рис визначено традиціями, що складалися століттями. І їх треба шанувати. Тут я – гість на чужій землі.
Італійці загалом – дуже згуртована нація. Вони справді почуваються єдиним суспільством. На жаль, в україні такого немає навіть зараз.
Мені багато що тут подобається. Подобається, що якщо магазин відкритий і зовні виставлений товар, продавець не повинен його контролювати. Люди беруть, що їм потрібно, потім заходять усередину і оплачують покупки. Можна просто взяти товар і піти, але нікому це й на думку не спаде.
Ще мені симпатична релігійність італійців. Нинішній Папа Римський має дуже великий авторитет. Люди постійно ходять до церкви, навіть молоді. Весною були в Римі поряд з Ватиканом саме в момент після служби і побачили, як із собору Святого Петра йшов величезний натовп – переважно молодь.
І це не показне, це справжня віра. Італійці можуть не вірити в людей, які стоять при церкві, але вони вірять у Бога. Та й держава цьому сприяє. Наприклад, усі важливі церковні свята – обов’язково вихідні в офіційному календарі. Дитині окрім загальної завжди дають релігійну освіту.
А у віці десяти років майже всі діти проходять процедуру причастя. До неї дитина має бути підготовлена - пройти курс навчання у релігійній школі. Це велика подія для всієї родини. На свято запрошуються родичі та друзі, захід відбувається вранці у церкві, а потім усі вирушають до ресторану, де проводять майже весь день. Цього дня дитині дарують дорогі подарунки, і вона відчуває, наскільки те, що відбувається, значуще.
Італійці дуже гучні. Шумлять скрізь – на вулиці, будинки, у громадських місцях. Іноді це вибиває з колії.
Єдиний вихід – не зважати, бо тут так прийнято. Наприклад, коли святкують значні події, прийнято запрошувати до ресторану багато родичів та друзів. Багато хто приходить з маленькими дітьми, буквально немовлятками. Діти голосять, дорослі їх розважають, граються з ними, мами одразу їх годують – весело!
Зараз я вже ставлюся до цього спокійно. Звичайно, якщо сидиш за гарним, добре сервірованим столом, хочеться пообідати із задоволенням у відповідній атмосфері, але не виходить. Що поробиш!
Дітей тут дуже балують. У Південній та Центральній Італії їм просто не прийнято затикати роти. Що б не зробила дитина, вона має на це право. Це, на мою думку, і добре, і погано.
Ставлення італійців до іноземців неоднозначне.
Говорити про всіх неправильно, але загалом ставлення до іноземців не має значення. Я відчуваю, що для місцевих є чужинцем.
Була в мене історія: на орендованій квартирі за українською звичкою годувала безпритульних кішок. Були відкриті конфлікти, мовляв, вони мітять територію і взагалі для чого вони тут потрібні. Виїжджаючи, передала турботу про тварин однієї італійці – кішки одразу перестали всіх хвилювати.
Слід зазначити, що до мене ще непогане ставлення, набагато краще, ніж до румунів, яких тут дуже багато, або до албанців, марокканців, вихідців з Африки. Я не хочу сказати, що негативно до приїжджих налаштовані всі поголовно. Ні. Просто іноземців сприймають як чужих. Але треба врахувати, що багато іноземців тут справді не працюють. Це дається взнаки.
Але у цілому нам тут все подобається. Подруги і батьки кличуть назад в Україну, але я вагаюся. Тут моя дитина все ж таки у безпеці.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
