Коли син почав зустрічатися з Ілоною, я дуже надіялась, що цей роман не надовго.
Ні, я зовсім не зла свекруха, навпаки, зробила б все можливе, щоб мої діти були щасливі, а не такі, як я… з чоловіком, який ніколи мене не цінував, до того ж, любив випити. Я, медсестра, і дуже люблю свою роботу, тут я забуваю про всі негаразди свого життя. Єдина опора та підтримка для мене, це мої сини.
Одного весняного дня мій Андрій (старший син) зізнався, що покохав дівчину. Я була за нього неймовірно рада. Він в мене красень, ще той, ніколи не був обділений жіночою увагою. Та моя радість за дитину трохи похитнулася, коли я дізналася, що його обраниця проживає в Росії. А ми, щоб ви розуміли, проживаємо за декілька кілометрів від чудового міста України – Львова.
Ну, раз дитина закохалася, ми з чоловіком не перечили його щастю. На той момент війна на Сході України вже тривала і я трохи не розуміла, як все це має відбуватися. Та час розставляв все по своїх місцях.
Чоловік залишився дома з молодшим сином, а ми з Андрієм, як годиться, поїхали знайомитися з нареченою та майбутніми сватами. Я дуже хвилювалася, як все це має відбуватися, у нас з ними зовсім різні традиції та й погляди на життя.
Приїхавши в Росію, нас гарно зустріли. Мої свати були люб’язними. На столі було багато різної їжі, а сама Ілона (невістка) була досить скромною. Вже ближче вечора, ми почали обговорювати майбутнє торжество. І тут я побачила їхнє “справжнє” ставлення до нас, українців, точніше сказати “западенців”.
Перше, що вони сказали, що весілля буде у них. Ну, в мене іншої думки й не було. Звичайно: святкування, розписка, шлюб – відбуваються там, де живе наречена, і я була до цього готова. Та все те, що вони почали говорити дальше, мені просто не вкладалося в голові.
Вони були проти наших гостей. ВСІХ, окрім батьків та молодшого брата нареченого. Вони так прямо і сказали: “Ми б ще подумали, якби ви не були “бандерівцями”, а якщо так, то ми не потерпимо жодного вашого гостя, всі у вас там “погані”, тому ми вирішили так, і обговоренню це не піддається”.
Тобто, якщо б всі ми жили, наприклад, в Києві то вони б дозволили гостям приїхати на святкування.
Скажу чесно, в час війни, ніхто б з наших гостей і не думав туди їхати. Та її слова мене сильно засмутили. Я бачила, як було все це не приємно слухати Андрію. Та він мовчав…
На закінчення скажу, що весілля все-таки відбулося. Син вже 3-й рік живе там, каже, що все в них добре, а мені дуже хочеться в це вірити.
Цього року одружився й молодший син. На весілля невістка таки не приїхала, вона ж не може, “бандерівці” її поб’ють, чи з’їдять… Ну, Слава Богу, хоч Андрій не пропустив один з найважливіших днів брата, а для мене це – найголовніше.
Любіть і поважайте один одного, і нехай вам щастить!
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
