Першу фотографію свого саду після переїзду до Португалії я побачила випадково — невістка виставила її у Facebook. На місці моїх чорнобривців лежала купа щебеню, стара яблуня біля літньої кухні була спиляна, а під грушею, де я щоліта ставила дерев’яний столик, стояв новенький сірий Volkswagen мого сина. Я збільшила фотографію двома пальцями й довго дивилася на екран. Потім набрала Богдана

Першу фотографію свого саду після переїзду до Португалії я побачила випадково — невістка виставила її у Facebook. На місці моїх чорнобривців лежала купа щебеню, стара яблуня біля літньої кухні була спиляна, а під грушею, де я щоліта ставила дерев’яний столик, стояв новенький сірий Volkswagen мого сина. Я збільшила фотографію двома пальцями й довго дивилася на екран. Потім набрала Богдана.

— Синку, а яблуню навіщо зрізали? Вона ж ще добре родила. Я просила її не чіпати.

На тому кінці кілька секунд було тихо.

— Мамо, вона заважала заїжджати машиною. Ми ворота переносимо.

— А чорнобривці?

— Які чорнобривці?

Я сіла на край ліжка.

— Біля стежки. Там ще півонії були. Я тобі показувала, де вони сходять.

Богдан важко зітхнув.

— Мамо, ну ти ж не серйозно зараз телефонуєш із Португалії через квіти? Ми подвір’я впорядковуємо. Хочемо бруківку покласти, навіс зробити. Там усе було по-старому.

— Воно й мало бути по-старому.

— Для кого?

Я нічого не відповіла.

Син, мабуть, почув моє мовчання й заговорив м’якше:

— Мам, ти ж сама вирішила їхати до Оксани. Тут тепер живемо ми. Нам треба під себе все робити.

— Я не казала, що більше ніколи не повернуся.

— А куди ти повернешся? Ти ж будинок на мене переписала.

Оце речення я потім згадувала багато разів.

Не через будинок.

Через слово «куди».

Наче село, де я прожила майже все життя, за кілька місяців перестало бути місцем, куди мені можна повернутися.

А за вікном моєї кімнати в Португалії росла пальма.

Гарна.

Тільки зовсім чужа.

До доньки Оксани я переїхала не тому, що мріяла про життя біля океану. Вона вже багато років мешкала неподалік Порту, працювала в готелі, чоловік мав невелику будівельну бригаду. У них було двоє дітей, просторий будинок і кімната, яку Оксана ще до мого приїзду називала «маминою».

— Мамочко, ну що ти сама в Україні? — переконувала вона мене телефоном. — Тут будеш із нами. Тобі нічого не треба робити. Погода хороша, лікар поруч, діти тебе обожнюють. Скільки можна триматися за той город?

А я й не трималася за город.

Принаймні так тоді думала.

Просто в моєму селі на Тернопільщині кожна річ знала мої руки. Хату ми колись будували поступово. Спочатку дві кімнати й кухня, потім добудували веранду. Я сама вибирала сині віконниці для літньої кухні. Сама посадила виноград уздовж металевої арки. Сама привезла з базару маленьку грушу, яка через двадцять років затіняла пів подвір’я.

Богдан жив із дружиною Іриною та донькою в районному центрі, винаймав квартиру.

Саме він і підтримав сестру:

— Мамо, їдь. Чого тобі самій сидіти? Будинок не пропаде. Ми переїдемо й будемо дивитися.

Оксана запропонувала:

— Перепиши на Богдана. Щоб потім не бігати з документами. Він там житиме, вкладатиме гроші.

Я вагалася.

Богдан образився.

— Мамо, ти мені не довіряєш?

— Довіряю. Просто хата…

— А кому вона все одно буде? Нам із Оксаною. Оксана в Португалії, їй вона не потрібна. Я тут. Я твій син.

Нотаріус запитала мене двічі, чи я впевнена.

Я сказала, що так.

Тоді мені здавалося, що між «переписати на сина» і «віддати назавжди» немає великої різниці.

Адже це Богдан.

Моя дитина.

Перед від’їздом я ще кілька тижнів готувала будинок для його родини. Перемила шафи, звільнила дві кімнати, перебрала комору. Залишила банки з огірками, лечо, вишнями у власному соку.

Ірина приїхала й ходила кімнатами з рулеткою.

— Тут ми стіну перефарбуємо. А ці меблі, мабуть, винесемо.

Я стояла біля старої шафи.

— Тільки комод у моїй кімнаті не чіпайте. Там рушники й мої речі. Я ж приїжджатиму.

Ірина посміхнулася.

— Та звичайно, мамо. Що ви таке кажете? Це завжди буде ваш дім.

Я повірила.

У Португалії мене справді зустріли добре.

Оксана купила нову постіль, поставила в кімнаті телевізор LG, на тумбочку — вазу з квітами. Онуки зробили паперовий плакат: «Бабусю, bem-vinda!»

Я розплакалася від радості.

Перші тижні були навіть цікавими. Оксана водила мене до океану. Ми їздили в центр Порту, пили каву в маленьких кафе, я фотографувала кольорові будинки й надсилала світлини сусідці Гані.

— Дивися, де я тепер живу!

Ганя відповідала:

— Та тобі, Стефо, як у кіно.

А через місяць мені перестало хотітися фотографувати.

Оксана йшла на роботу рано. Зять теж. Онуки — до школи. Я залишалася сама.

Телевізор говорив португальською.

За вікном говорили португальською.

У магазині я знала кілька слів, але боялася, що мене про щось запитають і я не зрозумію.

Я почала вставати о шостій, хоча нікуди не треба було поспішати.

На кухні варила каву в маленькій машині De’Longhi, яку Оксана навчила мене вмикати. Потім сідала біля вікна.

О дев’ятій дзвонила Гані.

— Що в селі?

— Та що… Василь паркан міняє. У клубі дах ремонтують. Учора дощ був такий, що городи плавали.

Я слухала про дощ і заздрила.

Одного разу попросила її:

— Ганю, як будеш біля нашої хати, сфотографуй мені сад.

Вона сфотографувала.

Я довго роздивлялася кожне дерево.

Потім побачила, що біля малини стоять будівельні мішки.

Подзвонила Богданові.

— Ви щось робите?

— Та трохи перебудовуємо.

— Що саме?

— Літню кухню хочемо з’єднати з коморою. Зробимо майстерню.

— А мої полиці з консервацією?

— Перенесли.

— Куди?

— Мамо, не переживай. Нічого не пропало.

Через два тижні Ганя сказала, що Богдан викинув старий дерев’яний стіл із літньої кухні.

Я знову подзвонила.

— Синку, навіщо стіл викинув?

— Він розвалювався.

— Я за ним хліб місила.

— Мамо, ти ж тепер хліб у Португалії міситимеш?

Він засміявся.

Я теж спробувала.

Не вийшло.

Далі була моя кімната.

Я побачила її під час відеодзвінка.

Богдан ходив будинком із телефоном, показував новий ремонт.

— Дивися, мамо, які двері поставили.

— Гарні.

— А тут ламінат.

Він зайшов у кімнату, де раніше стояло моє ліжко.

Тепер там був рожевий диван, письмовий стіл і полички.

— А це що?

— Софійці кімнату зробили.

— А мої речі?

— На горищі.

Я навіть ближче нахилилася до телефона.

— Як на горищі?

— У коробках. Не переживай.

— Богдане, я ж просила залишити мені ту кімнату.

— Мамо, у нас дитина росте. Їй потрібен свій простір. А ти живеш у Португалії.

— Але я приїду.

— Приїдеш — переночуєш у вітальні.

Мені стало соромно.

Не знаю чому.

Наче я просилася ночувати до чужих людей.

Оксана того вечора побачила, що я мовчу.

— Мамо, що сталося?

Я розповіла.

Вона одразу набрала брата.

— Богдане, ти що робиш? Мама просила залишити кімнату.

Я чула його голос через гучний зв’язок.

— Оксано, не починай. Будинок тепер мій. У мене сім’я.

— Це мамин дім.

— Юридично — мій.

Я сиділа поруч.

Оксана подивилася на мене й вимкнула гучний зв’язок.

Потім ще довго сварилася з братом.

Після розмови сказала:

— Мамочко, не переживай. Якщо захочеш, купимо квиток і поїдеш. Ніхто тобі не заборонить.

Я кивнула.

Через місяць сказала, що хочу в Україну на літо.

Оксана зраділа.

— Поїдь. Побудеш удома, з Ганею наговоришся, город побачиш.

Я подзвонила Богданові.

— Синку, думаю в червні приїхати. Місяці на два.

Він замовк.

— На два?

— А що?

— Мамо, ми якраз ремонт плануємо закінчувати. Там буде пил, майстри.

— Я не боюся пилу.

— Та тобі буде незручно.

— Я у своїй хаті тридцять років жила під ремонтами.

Він зітхнув.

— Мамо, тільки не ображайся. Може, краще приїдеш на тиждень-два? Ми тебе приймемо, звичайно. Але два місяці — це довго.

Оце «ми тебе приймемо» я запам’ятала.

Мене.

Приймуть.

У будинку, де кожну яблуню я садила власними руками.

Я нічого не сказала Оксані.

Відповіла Богданові:

— Добре, синку. Подумаю.

І не поїхала.

Сказала доньці, що квитки дорогі.

Вона повірила не одразу.

Потім у саду з’явилася бруківка.

Богдан прислав фотографію сам.

— Дивися, як гарно зробили.

Гарно.

Рівні сірі квадрати від воріт до самої веранди.

Тільки там раніше росли мої чорнобривці.

Я запитала:

— А квіти?

— Ірина потім вазони поставить.

— Які вазони?

— Нормальні декоративні.

Я відклала телефон.

Наступною була яблуня.

Саме та фотографія у Facebook.

Після неї я кілька днів майже не телефонувала додому.

Оксана почала хвилюватися.

— Мамо, тобі тут погано?

— Мені тут добре.

І це була правда.

У мене була тепла кімната.

Мене возили до лікаря.

Оксана купувала мені все, що потрібно. Онуки щовечора заходили обійняти. На вихідних ми їхали до океану або гуляли набережною.

Ніхто мене не кривдив.

Просто все хороше навколо було не моє.

Я не знала, як називається дерево під вікном.

Не знала сусідів.

Не знала, де сонце падає на кухонний стіл у жовтні.

Не могла вийти в старому халаті на подвір’я й зірвати кріп.

Не могла відчинити хвіртку й почути:

— Стефо, ти вдома?

Бо Стефи тут ні для кого не було.

Тут я була senhora Stefania, яку сусідка Оксани чемно вітала через паркан.

Одного вечора Богдан зателефонував сам.

— Мамо, треба поговорити.

Я одразу насторожилася.

— Кажи.

— Ми хочемо прибудувати кімнату з боку саду.

— Там виноград.

— Його доведеться забрати.

Я стиснула телефон.

— Не чіпай виноград.

— Мамо…

— Богдане, я прошу тебе. Яблуню ти зрізав. Квіти забрав. Мою кімнату віддав Софійці. Стіл викинув. Залиш хоча б виноград.

— Але він росте саме там, де має бути фундамент.

— То зроби фундамент в іншому місці.

— Це мій будинок!

Я замовкла.

Він теж.

Потім додав уже тихіше:

— Ти сама його мені переписала.

— Я переписала тобі будинок, бо думала, що віддаю його синові. А не що відмовляюся від права мати там хоча б один свій куток.

— Мамо, ну що ти починаєш? Ніхто тебе не виганяв.

— Ти вже сказав, що два місяці мого приїзду для вас задовго.

— Бо в нас своє життя!

— А в мене, Богдане, воно теж є.

Він почав пояснювати про ремонт, дитину, майстерню, витрати.

Я слухала.

А потім уперше за весь час перебила.

— Більше нічого мені не пояснюй. Роби зі своїм будинком, що хочеш.

— Ти знову образилася.

— Ні. Просто тепер я нарешті почула тебе правильно.

— Що ти почула?

— Що він твій.

Я поклала слухавку.

Оксана стояла в дверях.

Виявилося, чула останню частину розмови.

— Мамо, ти можеш жити зі мною скільки хочеш.

— Я знаю, доню.

— Це і твій дім.

Я подивилася на неї.

— Ні, Оксанко. Це твій дім. Ти просто добра донька й залишила в ньому місце для мене. І я тобі за це вдячна. Але не треба називати речі не своїми іменами.

Вона сіла поруч.

— Ти хочеш повернутися?

Я не відповіла одразу.

— Хочу.

— То повертайся. Знімемо тобі квартиру. Якщо треба, я допоможу.

— У квартиру я не хочу.

— А чого ти хочеш?

Я подивилася у вікно.

— Відчинити свою хвіртку.

Оксана заплакала.

Я попросила її не плакати.

Бо винна була не вона.

І навіть Богдан був винен не в усьому. Я сама поставила підпис. Сама сказала: «Тобі, сину». Сама повірила, що документи нічого не змінюють між рідними людьми.

Змінили.

Виноград Богдан зрештою прибрав.

Мені не сказав.

Про це повідомила Ганя.

— Стефо, ти тільки не бери близько до серця.

— Уже забрали?

— Забрали.

Я попросила:

— Сфотографуй мені корінь, якщо ще лежить.

— Навіщо тобі?

— Просто сфотографуй.

Вона прислала.

Я зберегла фотографію в телефоні.

Минув майже рік.

Я все ще в Португалії.

Вивчила кілька десятків португальських слів. Уже сама ходжу до магазину. Знаю, який автобус їде до центру. Щосереди зустрічаюся з двома українками в маленькій кав’ярні. Одна з Черкас, друга з Івано-Франківщини.

Оксана купила мені великий вазон.

Я посадила туди чорнобривці з насіння, яке передала Ганя.

Вони виросли.

Такі самі помаранчеві.

Тільки запах чомусь здається слабшим.

Може, вигадую.

Богдан телефонує рідше.

Ми не сваримося.

Він показує мені онуку, новий ремонт, подвір’я.

Одного разу повернув камеру телефона до саду.

Там було чисто, сучасно, рівно.

Бруківка.

Навіс.

Газон.

Нова тераса.

Гарний чужий двір на місці мого старого.

— Ну як, мамо? — запитав Богдан. — Подобається?

Я сказала:

— Гарно зробили.

І це теж була правда.

Просто після розмови я вийшла на маленьку терасу Оксаниного будинку, сіла біля свого вазона й торкнулася долонею чорнобривців.

Донька принесла мені чай.

— Знову за домом сумуєш?

— Уже не знаю, чи можна називати його домом.

Вона хотіла щось сказати, але я похитала головою.

Мені не потрібні були втішання.

Бо інколи нічого виправити не можна одним вибаченням, новим квитком чи красивою розмовою.

Можна повернутися в Україну.

Можна приїхати у своє село.

Можна пройти тією самою вулицею.

Але якщо за твоєю хвірткою вже чуже життя, повернення виходить зовсім не таким, яким ти його уявляла.

Тепер у мене є кімната в Португалії, чорнобривці у великому вазоні й фотографії старого саду в телефоні.

А десь далеко стоїть будинок, який я колись віддала синові, думаючи, що віддаю лише документи, а не власне місце на землі.

І скажіть, чи правильно роблять батьки, коли ще за життя переписують єдине житло на дорослих дітей, чи все-таки варто до останнього залишати за собою не лише право власності, а й упевненість, що тобі завжди буде куди повернутися?