Чоловік знову хоче відзначати новий рік у своїх в селі, а мені одного разу вже вистачило, більше не треба.
Остап переконує мене на новий рік поїхати знову до своїх у село. Мене агітує, розписуючи всі принади зимового сільського відпочинку. А я не хочу туди їхати, тим більше на свята. Мені однієї зустрічі нового року там вистачило з головою, повторення не хочеться.
За шість років шлюбу я була на селі у рідних чоловіка кілька разів. Ні разу не отримала від цих поїздок насолоди, але найгірше було там зустрічати новий рік. Я зареклася проводити там хоч якісь свята.
Познайомилися ми з чоловіком в університеті, він був приїжджий з області, а я все життя жила у місті. Жодних забобонів на тему села у мене не було, тому ми з Остапом нормально спілкувалися, а потім почали зустрічатися.
Одружилися ми одразу після університету. Рідня чоловіка наполягала гуляти весілля у них в селі, але у нас з Остапом були інші плани. Ми взагалі планували розписатися, потім увечері посидіти з батьками і на цьому святкування одруження вважати закритим. Свекруха побурчала на цю тему, але змирилася.
Перший раз до сватів у село я потрапила вже у статусі законної дружини. Ми їхали не день народження мами чоловіка. Купили подарунок, все як годиться. Святкувати планували у суботу, нас же мама чоловіка попросила приїхати у п’ятницю. Ми погодилися.
Після роботи, втомлені, невиспані, ми тяглися цією електричкою до батьків чоловіка. Я мріяла, що приїду і рухну спати, але свекруха мала інші плани.
– Приїхали? Молодці! Саме рук не вистачає! – зраділа моя свекруха тітка Алла і одразу ж впрягла нас до роботи. Чоловік пішов допомагати батькові, а я з зовицею Людою та свекрухою застрягла на кухні.
Спати я заповзла під ранок: коли я просто заснула за столом, нарізаючи мільйонний за рахунком салат, наді мною змилостивилися. Чоловік на той момент уже бачив десятий сон. Сам день народження я пам’ятаю невиразно, бо зовсім не виспалася.
Було ще кілька поїздок, але одним днем і нічим не запам’яталися. Натомість новий рік, який Остап умовив мене відзначати з його родичами, я не забуду ніколи.
Приїхати ми змогли лише 31 грудня вранці. Раніше нас ніхто з роботи не відпустив би, і так відпрошуватися довелося, бо день був робочим. Приїхали до свекрів, а в них ще кінь не валявся.
– Ви б ще до курантів приїхали, – нарікала нам свекруха. – Справ з головою, як усе встигнемо, не знаю.
Навіщо вона чекала на наш приїзд, щоб почати щось робити, я не розуміла. Нам після електрички навіть чаю не запропонували. Чоловіки одразу поїхали за продуктами за списком, а мене запрягли прибирати. Як так можна – робити все в останній день?
– Давай-давай, прокидайся, що ти, як сонна муха, – підганяла тітка Алла. – У нас справ ще купа, а ти повзаєш, мов черепаха.
Після прибирання пішло готування. Сама свекруха в ньому майже не брала участі, у неї по черзі приходили всілякі подружки та знайомі. Вона тут п’ятнадцять хвилин посидить, там півгодини потеревенить, потім по телефону з кимось поспілкується. А у перервах роздає мені вказівки.
Години до четвертої приїхала сестра Остапа, справа пішла веселіше. Ми з нею в чотири руки впоралися з приготуванням. Чоловіка я після того, як вони з батьком принесли продукти, не бачила.
На кухні ми провели майже весь залишок дня. А я сподівалася прилягти відпочити перед новорічною ніччю. Наївна! Між приготуванням та сервіруванням я тільки й встигла ополоснутися під душем і переодягнутися. Годині о дев’ятій вже почали збиратися гості.
Чоловік на початок заходу вже був веселенький. Він взагалі добре проводив час, на відміну від мене.
Почалося святкування, але до ладу за столом посидіти не вдалося, адже весь час треба було то щось одне зробити, то інше принести, то перевірити гаряче, то поставити прилади для нових гостей. Літали ми по черзі із зовицею. Свекруха лише команди роздавала.
Якось досиділа я до курантів. Від утоми падаю, очі злипаються. Ще й Остап перекидає келишок за келишком, ніколи такого не було раніше.
Близько першої години я спати пішла, а чоловік із друзями кудись пішов і до ранку його не було. У свекрухи гості розійшлися годині о п’ятій ранку.
Чоловік обіцяв, що першого числа ми підемо на санчатах кататись, а потім у лазню. Та куди там. Він рухався першого ледве-ледве. Та й мені було не до прогулянок – Люда з чоловіком поїхали, а мені треба було допомагати тітці Алі все мити і прибирати. Сама вона брала участь у цьому лише моральною підтримкою.
Першого січня я почувала себе сестрою милосердя – прибрала поле подій, а потім виходжувала учасників. Насолоди не отримала ніякої. А на друге січня було заплановано нових гостей.
Коротко кажучи, мої новорічні канікули до п’ятого січня були одноманітними – готування, прибирання. З дому я виходила кілька разів у магазин і собак погодувати. Ні лазні, ні санок, ні прогулянок на свіжому повітрі – нічого цього не було.
З Остапом ми тоді теж погиркалися, бо його марафон мені не припав до душі. Та й узагалі свята пішли коту під хвіст. Він ще й не розумів, що мені було не так. І справді – що! Приводу немає. Замість відпочинку та свята стала хатньою робітницею, а так усе гаразд.
Згодом ми, звичайно, помирилися, але новий рік у селі у його батьків ми більше не відзначаємо. Чоловік і не говорив більше про це. Але тут знову цього року почав розмови про те, наскільки класно можна провести новий рік у селі.
– Та й батьки кличуть, запрошують. Ми давно до них не їздили, – умовляє Остап. – Цього разу все буде інакше, – обіцяє.
А я не хочу ризикувати частиною своїх законних вихідних, щоб перевірити слова чоловіка, чи буде інакше. В
ідчуваю, місяць мене чекає спекотний, хоч і грудень. Якщо Остап щось задумав, то переконати його складно, але я поступатися не збираюся, хоче – нехай сам їде, я не це більше не підпишуся.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
