— Петре, ти відчуваєш цей запах сирості від страви? — гидливо запитала сваха свого чоловіка, навіть не торкнувшись ложки. Тоді я ще не розуміла, що моя гостинність стане для них приводом для глузувань.
Коли моя донька Марина повідомила, що Петро та Ірина нарешті знайшли час відвідати наше село, я відчула, як серце забилося швидше. Це не був звичайний візит. Це була перевірка мого способу життя, моєї оселі та моїх кулінарних здібностей тими, хто звик до асфальту під ногами та неонових вивісок замість зоряного неба.
Я почала готуватися за три дні. Моя хата сяяла так, що сонячні зайчики відбивалися навіть від найвіддаленіших куточків підвіконня.
Я дістала найкращий сервіз, який берегла для особливих випадків, і випрала фіранки, щоб вони пахли свіжістю та польовими квітами. У моїй голові вже склалося меню, яке мало б вразити міських гостей своєю щирістю та багатством смаків. Кожна деталь була продумана: від свіжих квітів у вазі до ідеально вигладжених серветок.
Коли старий синій автомобіль нарешті зупинився біля наших воріт, я вийшла на ганок з найщирішою посмішкою. Марина вискочила першою, підбігла до мене і міцно обійняла. Слідом за нею повільно вийшли Петро та Ірина. Вони виглядали так, ніби потрапили на іншу планету. Петро постійно поправляв свої окуляри, а Ірина з підозрою оглядала мої квітники, наче шукала там приховану небезпеку. Її взуття на тонкій підошві явно не було розраховане на сільські стежки, і вона йшла так обережно, ніби під ногами було мінне поле.
— Доброго дня у нашій господі, заходьте, будь ласка, до хати, — привітала я їх.
— Доброго дня, — сухо відповіла Ірина, обережно переступаючи поріг. — Тут у вас дуже специфічне повітря, Петре, ти відчуваєш?
— Так, люба, це, мабуть, надлишок кисню або щось інше, — пробурмотів він.
Ми пройшли до вітальні. Стіл просто ломився від страв. Я приготувала свій фірмовий холодний борщ з молодим буряком, спекла домашній хліб, який ще дихав теплом печі, і наробила голубців, закручених так щільно, що вони здавалися витворами мистецтва. На середині столу стояла миска зі свіжою зеленню, яку я щойно зрізала в городі.
— Сідайте, пригощайтеся, все домашнє, тільки з грядки та з печі, — припрошувала я, намагаючись не помічати їхнього напруження.
Ірина сіла на край стільця, ніби боялася його забруднити. Вона довго розглядала тарілку з холодним борщем, перш ніж взяти ложку. Її погляд ковзав по стінах, по вишитих рушниках, і в ньому читалося щось схоже на поблажливість.
— Мамо, це пахне неймовірно, — спробувала розрядити обстановку Марина.
— А мені здається, що запах занадто інтенсивний, — раптом промовила Ірина. — Ви додавали туди якісь особливі трави?
— Тільки кріп та петрушку, все як зазвичай, — розгублено відповіла я.
— Дивно. Мені цей аромат здається дещо важким. В місті ми звикли до більш витончених смаків, де інгредієнти не перебивають один одного. Петре, тобі не здається, що він віддає сирістю?
Петро відклав ложку, навіть не спробувавши першу порцію. Він витягнув білу хустинку і протер окуляри, наче це могло допомогти йому краще сприйняти смак страви.
— Можливо, це специфіка місцевої води. У селах вона часто має присмак заліза або землі. Це досить важко для людей, які вживають тільки очищену артезіанську воду з бутлів.
Я відчула, як до горла підкотився ком. Я старалася, вибирала найкращі овочі, встала о п’ятій ранку, щоб встигнути все приготувати, а вони обговорюють хімічний склад води. Але я вирішила не здаватися і подала голубці.
— Спробуйте ось це. М’ясо свіже, соус на домашній сметані. Я сама її збивала, вона густа, солодкувата.
Ірина розрізала голубець наполовину і почала вивчати начинку так прискіпливо, наче була санітарним інспектором.
— Ой, тут так багато жиру. Ми намагаємося дотримуватися легкої дієти. Наша травна система просто не готова до такої кількості тваринних жирів. Це ж справжній виклик для організму. Ви знаєте, скільки тут холестерину?
— Але це ж традиційна страва, — тихо зауважила Марина, опустивши очі.
— Традиції — це добре, Мариночко, але треба йти в ногу з часом. Зараз у тренді легкість, овочеві смузі, а не це нагромадження калорій. Вибачте, пані господарко, але я просто не можу це їсти. Мені вже стає важко просто від вигляду цього соусу. Він такий жовтий, такий насичений… це занадто для нас.
Мій ентузіазм почав згасати, як свічка на вітрі. Я мовчки прибрала тарілки, відчуваючи, як тремтять руки. Щоб якось врятувати ситуацію, я винесла десерт. Я приготувала великий яблучний пиріг з корицею та домашній сирник, який завжди виходив у мене неймовірно ніжним. Весь будинок наповнився ароматом печених яблук.
— Може, хоч десерт вам засмакує? — надія ще жевріла в моєму серці.
Петро глянув на сирник і зітхнув, ніби я запропонувала йому піднятися на Еверест без спорядження.
— Сир дуже концентрований. Ви самі його робили?
— Так, від нашої корови, — з гордістю сказала я. — Сама відтоплювала, сама перетирала через сито тричі, щоб був як крем.
— Ось у тому і проблема, — підхопила Ірина, відсуваючи тарілку подалі. — Фермерські продукти часто занадто агресивні для тих, хто звик до пастеризованих товарів. Він виглядає занадто щільним. Після такого десерту можна не обідати тиждень. Це просто нераціонально для сучасного способу життя. Ми звикли до легкої пана-коти або фруктового льоду.
— Я просто хотіла, щоб вам було смачно, — мій голос затремтів. — Я думала, що гості з міста скучили за справжніми продуктами.
— Смак — поняття суб’єктивне, — холодно зауважив Петро. — Ми цінуємо ваше прагнення, але, мабуть, наші шлунки надто витончені для такої простої їжі. Це як порівнювати класичну музику з народними піснями. Обидві мають право на життя, але слухати хочеться щось складніше.
Марина сиділа червона від сорому, вона намагалася щось сказати, захистити мою працю, але Петро і Ірина вже почали обговорювати між собою, де в околицях можна знайти магазин з мінеральною водою без газу певного бренду. Вони говорили про якісь ресторани в центрі Києва, про подорожі в Європу, де їжа — це мистецтво, а не засіб насичення.
Весь вечір пройшов у напруженому мовчанні з мого боку, яке переривалося лише зауваженнями сватів про пил на дорогах, про занадто гучне кукарікання півнів на світанку та про те, що в селі занадто багато комах. Кожен мій жест зустрічався зверхнім поглядом. Коли я запропонувала взяти з собою трохи домашніх яєць та яблук, Ірина лише похитала головою.
— Ні, дякуємо, ми купуємо тільки перевірені органічні продукти в спеціальних крамницях. Там є сертифікати якості. А тут… ми ж не знаємо, що їла та курка чи чим ви кропили дерева.
Коли вони нарешті поїхали, я залишилася серед гори немитого посуду та майже недоторканих страв. Хата, яка ще вранці здавалася мені затишним гніздечком, тепер виглядала порожньою та чужою. Я дивилася на повні тарілки голубців і мені хотілося плакати. Я сіла біля вікна і довго дивилася на дорогу, по якій поїхали ці люди, що привезли з собою лише холод, критику та відчуття моєї меншовартості.
Мені стало гірко не через те, що їжа не сподобалася. Кожному не вгодиш. Мені стало прикро за те, що щирість і бажання віддати найкраще тепер називають застарілим і занадто важким. Я згадала своїх батьків, як ми колись у цьому ж селі приймали гостей. Тоді ніхто не питав про жирність чи калорії. Люди їли з апетитом, сміялися, співали пісень, і головним був не склад страви, а те, з яким серцем її подали.
Я вийшла на подвір’я. Вечірня прохолода трохи заспокоїла мене. Запах матіоли наповнював повітря, і він був прекрасним, незважаючи на те, що Ірина назвала його задушливим.
— Мамо, не зважай на них, вони просто інші, — сказала мені Марина перед від’їздом, обіймаючи на прощання. Але в її очах я бачила глибокий сум і розчарування в ситуації. Вона опинилася між двох вогнів — своєю родиною та родиною чоловіка.
Я довго не могла заснути тієї ночі. Думала про те, чи варто взагалі намагатися відкривати душу тим, хто звик дивитися на світ крізь скло офісних вікон та екрани смартфонів. Чи є місце для сільської гостинності у світі, де все має бути дієтичним, пастеризованим і позбавленим запаху справжнього життя? Де люди бояться справжньої сметани більше, ніж штучних добавок у яскравих упаковках?
— Може, я справді застрягла в минулому? — запитала я саму себе, дивлячись на місяць, що висів над старим садом. — Може, мої старання тепер нікому не потрібні, крім мене самої?
Але відповіді не було. Тільки вітер шумів у саду, обсипаючи пелюстки з квітів, які так старанно вирощувалися, але залишилися непоміченими. Наступного дня я роздала голубці сусідам. Вони їли та хвалили, казали, що смачніших ніколи не куштували. І від цього мені стало ще сумніше. Чому чужі люди можуть оцінити працю, а ті, хто став частиною родини, бачать лише недоліки?
Ця зустріч залишила по собі неприємний осад, який не вимити жодним миючим засобом. Я зрозуміла, що наступного разу, якщо вони знову надумають заїхати, я не буду готувати пір. Я просто поставлю склянку води та куплю в магазині якийсь сухий хлібець. Можливо, тоді вони будуть задоволені? Чи знову знайдуть до чого причепитися?
Світ змінюється, і, мабуть, разом із ним змінюються поняття про доброту та повагу. Але я все одно буду пекти свій хліб і варити борщ так, як мене вчила бабуся — з молитвою та любов’ю. Бо якщо зникне ця щирість, то що тоді залишиться від нас?
Як ви вважаєте, чи повинна була я підлаштовуватися під смаки гостей, чи гостинність — це насамперед повага до традицій господаря? Чи траплялися у вас випадки, коли ваша щирість розбивалася об стіну нерозуміння та міської вишуканості?
Можливо, я справді була занадто нав’язливою зі своєю сільською їжею? Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях свою думку, для мене це справді важливо, адже кожне ваше слово допомагає мені зрозуміти, чи правильно я вчинила в тій ситуації. Ваша підтримка — це те, що дає сили берегти наші традиції далі.
