fbpx
життєві історії
Петро працював в поліції. Жив він тоді в селі. Йому ж, звичайно, доводилося стикатися на службі в основному з сільськими проблемами: корову вкрадуть, сусіди землю не поділять, підлітки погарячкують. Але одного разу його викликали до молодої вчительки, яка тільки переїхала в село з міста

Цю історію мені давним-давно розповів дідусь. Тепер я розказую її своїм онукам. Ось вирішила і з вами поділитися історією одного кохання.

Петро працював в поліції. Жив він тоді в селі. Йому ж, звичайно, доводилося стикатися на службі в основному з сільськими проблемами: корову вкрадуть, сусіди землю не поділять, підлітки погарячкують. Але одного разу його викликали до молодої вчительки, яка тільки переїхала в село з міста.

Зоя була дуже симпатична. Симпатична і незаміжня. Виявилося, що у неї хтось хвіртку вкрав. Петро приїхав. Почав опитувати жінку

– О котрій приблизно вкрали хвіртку?

– Як це о котрій?

– Ну приблизно хоча б … Коли останній раз хвіртку бачили? В обід чи ввечері. Або може вечоріти тільки почало? Коли?

– Рівно два тижні тому.

– Два тижні тому? Як так? А чого ж ви чекали?

– Нареченого я чекала. Думала, що заміж покличуть.

— ???

– Звичай є такий… красти хвіртку у дівчат на виданні, а потім свататися і вимагати викуп за неї (хвіртку).

Дівчина все це Петру розповідала, а по щоках почали стікати сльози.

До речі, хвіртку Петро так і не зміг знайти “по гарячих слідах”, ну а нареченого вона, звичайно, зустріла.

Так-так. Саме в цей момент вони приглянулись один до одного.

Жили мій дідусь Петро та бабуся Зоя довго та щасливо. В них народилося четверо діточок.

Ось така історія…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – vesti.dp

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook