— Петро прийде сьогодні й вижене тебе з нашої квартири, — впевнено заявила мама про батька, якого не стало двадцять років тому. Я закрила очі, відчуваючи, як реальність остаточно виходить з-під мого контролю.
Одинадцята година вечора зазвичай приносить у наш дім ту особливу тишу, яка більше схожа на важку ковдру, ніж на спокій. Я сиджу на кухні, дивлюся на чайник, що повільно холоне, і слухаю, як у сусідній кімнаті важко дихає моя мати, Ганна Степанівна. Колись ця жінка керувала великим відділом на заводі, тримала в кулаці сотні людей і знала відповіді на всі питання світу. Сьогодні вона може десять разів поспіль запитати, де її старі окуляри, які тримає у власній руці.
Мене звати Катерина, мені сорок три роки, і моє життя вже п’ять років крутиться навколо маршруту кухня — аптека — спальня мами. Мій чоловік, Святослав, спочатку намагався бути терплячим. Він приходив з роботи, обіймав мене за плечі й казав, що ми впораємося. Але з часом його обійми ставали все коротшими, а затримки на роботі — все тривалішими. Зараз він просто мовчки вечеряє, втупившись у телефон, уникаючи мого погляду, бо знає, що в моїх очах він побачить лише втому і німу зажуру.
Ранок починається не з кави. Він починається з того, що я чую шурхіт у коридорі. Ганна Степанівна вирішила, що їй терміново потрібно переставити вазони з квітами, бо вони заважають сонцю світити правильно. Я підхоплююся з ліжка, намагаючись не розбудити Святослава, і вибігаю в коридор.
— Мамо, ще тільки шоста ранку, лягай, будь ласка, відпочинь.
— Ти бачиш, Катю, вони зовсім зів’яли, їм треба більше простору.
— Мамо, вони в порядку, давай я сама все зроблю пізніше.
— Ти завжди так кажеш, а потім забуваєш. У тебе в голові тільки твій Святослав.
Я зітхаю. Сперечатися немає сенсу. Я веду її за руку назад до кімнати, вкриваю пледом, який вона відразу скидає, бо їй то жарко, то холодно. Потім я йду на кухню готувати сніданок. Святослав виходить через годину, його обличчя наче кам’яна маска.
— Вона знову не спала? — питає він, навіть не дивлячись на мене.
— Трішки походила і лягла.
— Так не може тривати вічно, Катю. Ми не живемо, ми просто обслуговуємо цей режим.
— Вона моя мати, Святославе. Що ти пропонуєш?
— Я нічого не пропоную. Я просто хочу, щоб у нашому домі знову було чути сміх, а не постійні скарги на протяги та невидимих ворогів.
Він іде на роботу, а я залишаюся зі своїм сумлінням і щоденною рутиною. Мені здається, що я поступово зникаю. Мої мрії про подорожі, про власну кар’єру, про вечори в кіно — усе це розчинилося в запаху манної каші та специфічному ароматі старого помешкання.
Коли приходить обід, починається нова фаза. Мама відмовляється їсти, бо вважає, що я поклала забагато солі. Хоча солі там немає взагалі.
— Я не буду це їсти, це несмачно. Олена, сусідка, приносила кращий суп.
— Мамо, Олена не заходила до нас уже два роки. Її давно немає в цьому місті.
— Не вигадуй, вона була вчора. Ми з нею розмовляли про твого батька.
Мій батько пішов від нас багато років тому, але в пам’яті мами він завжди десь поруч. Вона чекає його щовечора, підходить до вікна і вдивляється в сутінки. Коли стає зовсім темно, вона починає нервувати.
— Де Петро? Вже пізно, а він не повернувся з цеху.
— Тату не повернеться сьогодні, мамо. Давай краще подивимося передачу по телевізору.
— Ти щось приховуєш від мене. Ви всі проти мене змовилися.
У такі хвилини мені хочеться кричати. Хочеться вибігти на вулицю, дихати на повні груди й бігти кудись далеко, де немає обов’язків і цього почуття провини, яке гризе мене зсередини. Але я лише поправляю їй подушку і терпляче відповідаю на одні й ті самі запитання.
Одного разу до нас зайшла моя подруга Оксана. Вона подивилася на мене, на моє змарніле обличчя і темні кола під очима.
— Катю, ти себе доводиш до межі. Чому ти не знайдеш допомогу?
— Яку допомогу, Оксано? Хто буде терпіти її характер? Вона ж не просто літня людина, вона вимагає постійної уваги.
— Є спеціальні люди, є заклади. Ти ж маєш право на власне життя.
— Я не можу її віддати. Це буде зрадою. Вона ж мене виховувала, вона віддавала мені останнє.
— Але вона тоді була при силі, а ти зараз втрачаєш себе. Подивися на Святослава, він же ледь тримається.
Слова Оксани вкололи. Я знала, що вона права, але визнати це означало підписати собі вирок як поганій доньці. У нашому суспільстві прийнято нести цей хрест до останнього, навіть якщо він ламає тобі хребет.
Того вечора Святослав повернувся пізніше, ніж зазвичай. Він приніс квіти, але вони не радували.
— Катю, я взяв путівки на вікенд. Тільки ми двоє. Попросимо твою сестру Марію посидіти з мамою.
— Марія не погодиться, ти ж знаєш. У неї троє дітей і своя робота.
— Тоді наймемо когось на два дні. Я більше не можу бачити тебе такою. Ти як тінь.
Я довго вагалася, але нарешті погодилася. Ми знайшли жінку, яка мала досвід догляду за літніми людьми. Надія Іванівна здавалася спокійною і професійною. Коли ми збирали сумки, мама мовчала. Вона просто сиділа в кріслі й дивилася в одну точку.
— Ми скоро повернемося, мамо. Надія Іванівна про тебе подбає.
— Ідіть, — тихо сказала вона. — Мені все одно вже ніхто не потрібен.
Це “все одно” звучало страшніше за будь-який крик. Весь час, поки ми були в готелі за містом, я не могла розслабитися. Святослав намагався мене розважити, ми гуляли лісом, говорили про майбутнє, але я постійно перевіряла телефон. Кожен дзвінок змушував серце калатати.
— Ти не тут, Катю, — зітхнув Святослав у неділю вранці. — Твоє тіло на відпочинку, а думки в тій квартирі. Ти розумієш, що це залежність?
— Це не залежність, це відповідальність.
— Відповідальність не має знищувати любов. А я відчуваю, що між нами залишається лише обов’язок.
Ми повернулися додому раніше, ніж планували. У квартирі було чисто, мама спала. Надія Іванівна сказала, що все пройшло добре, хоча Ганна Степанівна кілька разів намагалася піти шукати Катерину на вокзалі.
Після цієї поїздки щось змінилося. Можливо, я зрозуміла, що моє життя не просто минає, воно просочується крізь пальці, як пісок. Я почала частіше замислюватися над тим, що буде далі. Мамі не ставало краще. Дні зливалися в один нескінченний марафон терпіння.
Одного разу Святослав не прийшов додому вчасно. Він зателефонував і сказав, що залишиться у друзів. Потім це повторилося. Я розуміла, що він просто не хоче повертатися в атмосферу, де панує старість і хворобливе забуття.
— Ти йдеш від мене? — запитала я його прямо, коли він прийшов забрати частину речей.
— Я не йду від тебе, Катю. Я тікаю від цього життя, в якому немає місця для нас. Я не можу так більше. Мені шкода твою маму, але я не хочу стати таким же через десять років.
Він пішов, і в квартирі стало ще тихіше. Тепер я залишилася з мамою віч-на-віч. Моя сестра Марія іноді дзвонить, питає, як справи, але ніколи не пропонує допомоги. Вона каже, що у неї діти, і їм не варто бачити бабусю в такому стані, щоб не травмувати психіку. А мою психіку травмувати можна, я ж сильна.
Бувають дні, коли мама згадує все. Вона бере мене за руку, дивиться на мене ясними очима і каже.
— Пробач мені, доню. Я знаю, як тобі важко. Я б хотіла, щоб ти була щасливою.
— Все добре, мамо. Я поруч.
— Ні, не добре. Ти віддаєш мені свої найкращі роки, а я навіть не можу тобі нічого дати натомість. Крім своєї безпорадності.
Ці моменти просвітлення найважчі. Бо в них я бачу ту саму жінку, яка колись навчила мене ходити, яка читала мені казки й вірила, що я підкорю світ. А потім завіса знову опускається, і вона починає шукати свої окуляри або кликати батька.
Я часто дивлюся у дзеркало і не впізнаю себе. Моє обличчя стало схожим на мамине — ті ж зморшки навколо очей, та ж втома в погляді. Мені здається, що я старію разом із нею, не проживши свою молодість і зрілість.
Нещодавно я зустріла Святослава в центрі міста. Він був з іншою жінкою. Вони сміялися, купували морозиво і виглядали такими легкими, такими живими. Він помітив мене, кивнув, але не підійшов. Я не відчула гніву. Тільки порожнечу. Він вибрав життя, а я вибрала борг. Хто з нас вчинив правильніше? На це питання немає відповіді.
Зараз зима. Вечори стали ще довшими. Я вмикаю настільну лампу і починаю читати мамі книгу. Вона не розуміє змісту, але їй подобається звук мого голосу. Це заспокоює її. А я читаю і думаю про те, скільки ще таких вечорів попереду. Рік? П’ять? Десять? І що залишиться від мене, коли цей шлях закінчиться?
Я знаю багато жінок, які опинилися в такій самій ситуації. Ми як невидимий фронт, про який не пишуть у газетах. Ми доглядаємо за тими, хто дав нам життя, втрачаючи при цьому своє власне. Іноді мені здається, що це і є справжня перевірка на людяність, а іноді — що це просто величезна помилка, за яку ми платимо занадто високу ціну.
Сьогодні мама знову запитала, чому Святослав так довго не приходить. Я відповіла, що він у відрядженні. Вона повірила. Або зробила вигляд, що повірила. У цьому домі всі звикли до маленької брехні, яка допомагає триматися на плаву.
Я не знаю, як закінчиться ця історія. Чи знайду я в собі сили змінити щось, чи так і залишуся в цьому колі обов’язку до самого кінця. Кожен день я запитую себе, що це за життя таке, і не знаходжу відповіді. Можливо, сенс не в тому, щоб бути щасливою, а в тому, щоб бути вірною до кінця? Але чи варта ця вірність самотності?
Багато хто скаже, що я свята. Інші скажуть, що я слабка і не вмію розставляти пріоритети. А я просто Катя, яка щовечора гріє чайник і слухає дихання своєї мами в сусідній кімнаті, мріючи про те, що колись настане ранок, коли мені не буде страшно прокидатися.
Як ви вважаєте, де проходить та тонка межа між дочірнім обов’язком і самопожертвою, яка знищує особистість? Чи маємо ми право обирати себе, коли найрідніші люди потребують нас найбільше, навіть якщо вони вже самі не усвідомлюють нашої присутності?
Поставте свою вподобайку під цією історією і напишіть у коментарях свою думку або поділіться власним досвідом. Нам усім дуже важливо знати, що ми не самотні в таких складних життєвих обставинах і що кожен голос має значення. Ваші слова можуть стати підтримкою для тих, хто зараз перебуває у розпачі. Ваша вподобайка і коментар — це знак того, що ця тема важлива для суспільства. Поділіться своїми думками, це справді важливо.
