Певне, на перший погляд я звичайнісінька пенсіонерка, яка живе одна і щотижня чекає на приїзд сина. Однак ці візити нетривалі і мені ніколи не залишають онуків, хоча здоров’я ще дозволяє.
Справа в тому, що в моєму житті була лише одна значуща людина. Моя свекруха. У молодості я з подругою приїхала з нашого села до міста. Жили ми на квартирі, там я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Богдан був на кілька років старший і жив по сусідству зі своєю матір’ю, братами та сестрами. Він був старшим сином і тому, замінивши молодшим батьком, був єдиним працюючим у сім’ї.
Коли ми одружилися, він мені одразу запропонував переїхати. Проте я, бачачи сльози свекрухи та розуміючи, що позбавляю родину годувальника, відмовилася. На що Богдан відповів «Потім жалітимеш і плакатимеш, але вже буде пізно».
В будинку чоловіка я опинилась у статусі обслуги. Після роботи готувала на всіх їжу, прала, прибирала. Всяко намагалася догодити свекрусі, схвалення свекрухи стало сенсом її життя.
От тільки щобільше я пнулася, то більше невдоволення викликала. Народився син, проте це лише погіршило ситуацію. Адже він був зайвим у будинку, де ще росли троє неповнолітніх дітей свекрухи. Тому коли Богдан поїхав працювати в столицю, свекруха наполягла, щоби дворічного Ярославчика здали в інтернат.
І я погодилася, адже свекрусі й так важко, а тут ще я зі своєю дитиною. Так минуло три роки, після повернення чоловіка ми Ярика забрали додому. І Богдан вирішив будувати свій будинок, свекруха вмовила розділити ділянку навпіл, щоб син був поруч.
Минав час, свекруха вже в іншому світі, тільки я продовжувала допомагати, спочатку братам і сестрам чоловіка, а потім і його численним племінникам, позбавляючи при цьому свого сина практично всього.
Закінчивши школу, Ярослав поїхав вчитися, і потім, маючи вже гарну освіту, повернувся до рідного міста, але не до батьківського дому. Як не стало Богдана я віддала будинок одному із племінників чоловіка, сама ж перебралася до його однокімнатної квартири.
Окрім сина, який відвідує мене раз на тиждень, більше до мененіхто не ходить. І я, щиро кажучи, переконана, що цьому виною моя невістка Уляна, яка взагалі не намагається мені догодити і побудувати зі мною міцні родинні взаємини, ще й сина від мене віддаляє. Ось така в мене старість, хоч все своє життя я присвятила іншим.
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
