Ще раз переконалася, що статус близьких родичів не накладає на людей взагалі жодних зобов’язань. Нещодавно трапилося у моєму житті непросте випробування, в якому я розраховувала на допомогу рідних сестри та брата, але допомогла мені друга дружина батька та її діти.
Нас у сім’ї троє – Марина старша, я середня, Ігор молодший. Різниця між нами невелика. Мені зараз тридцять один рік, Марині тридцять чотири, Ігорю виповнилося двадцять сім років. З моїх чотирнадцяти років нас виховувала мама, бо тато з нею розлучився і одружився з іншою жінкою.
У нашому житті батько хотів брати участь, але мамі від нього нічого не треба. Вона принципово відмовлялася від будь-якої допомоги, навіть коли його допомога була нам дуже потрібна. З батьком нам спілкуватися було заборонено, бо, мовляв, чому він може навчити?
Батько постукав кілька разів у ворота маминої впертості, а потім перестав. Сестра до батька байдуже ставилася, я більше сумувала за ним, а брат відверто відчував до нього неприязнь. Мама постаралася, щоб ми пам’ятали про батька лише неприємне, з братом це добре спрацювало.
Коли ми виросли і стали дорослими, ми роз’їхалися вчитися в різні міста. Я після навчання хотіла одразу повернутися до рідного міста, але на останньому курсі почалися стосунки, які здавались мені серйозними. Ми навіть з’їхалися і близько року жили з Сергієм разом. Але потім ми розлучилися, я усвідомила, що у тому місті мене нічого не тримає, тому я зібрала речі та поїхала до рідного міста.
Жила я спершу з мамою і вже тоді зрозуміла, що з нею щось не так. Видно було, що вона не зовсім здорова, але сама мама про це не говорила, а на запитання відповідала, що не повинна переді мною звітувати. Брат та сестра теж були не в курсі, що з мамою. За рік її не стало.
Я займалася всіма питаннями прощання, і я вирішила, що тато повинен бути присутнім. Все-таки вони не чужі один одному люди – троє спільних дітей. Я знайшла його та розповіла, що сталося. Тато дуже засмутився, було видно. Сказав, що неодмінно прийде.
– А цей тут що робить? Та ще й не один, – прошепотіла сестра, яка приїхала теж.
Я пояснила, що це було моє рішення. Все ж таки батьки довго прожили разом. А те, що тато прийшов не один, то це вже його рішення. Йому зараз теж не просто, а ці люди його сім’я.
Під несхвальні погляди брата та сестри тато підійшов до нас висловити співчуття і сказати, що ми завжди можемо на нього розраховувати. Брат відвернувся, сестра хмикнула, а я подякувала. Не час і не місце з’ясовувати стосунки, прощаючись з мамою назавжди. Тут усім не просто.
А ще за рік не стало тата. За цей рік ми з ним часто спілкувалися, я навіть бувала в них в гостях. Попрощатися брат і сестра не приїхали, але це не дивно. Дружина тата мені тоді сказала, що я завжди можу розраховувати на її допомогу та підтримку. Я кивнула, подякувала, але не повірила, вирішивши, що це слова ввічливості.
Минув час, ми вирішили продати трикімнатну квартиру мами і поділити гроші, щоб кожен купив собі якесь житло. Бо до рідного міста ні брат, ні сестра повертатися не планували. Я взяла собі двокімнатну в нашому місті, іпотека вийшла посильною. Через три роки я можу повністю її закрити.
Тиждень тому трапилося непередбачуване – у сусіда зверху вогонь наробив справ, поки гасили його квартиру, повністю залили мою і ще на два поверхи вниз. Вся техніка, всі документи, всі меблі та одяг – все знищено та відновленню не підлягає. Про ремонт я просто мовчу. Жити у квартирі неможливо.
Я коли це все побачила, уявіть мій стан. Зима, незабаром новий рік, а я залишилася на вулиці, бо у квартирі неможливо перебувати і я не маю нічого. Начебто має бути якась страховка, сусід щось лепетав на цю тему, але навіть якщо він усе виплатить, то це дуже нешвидкий процес.
Ніч я провела в готелі, намагаючись зібрати думки в купу і вирішити, як жити далі. З речей – лише те, що на мені. З документів – паспорт. З грошима теж не густо. Очевидно, потрібна допомога. Я готова була навіть в іншому місті поки пожити, все одно працюю через ноутбук, а він, дякувати Богу, був зі мною.
Подзвонила на ранок сестрі Марині, змалювала ситуацію. Вона одразу заявила, що допомогти не може нічим. Сама з іпотекою, до того ж маленька дитина. Тому грошей немає, пустити пожити до себе не може, але сподівається, що в мене все буде гаразд і я розберусь у цій проблемі. У брата я почула приблизно таку саму відповідь, що допомогти він мені може лише добрим словом.
Отут уже був розпач. Друзів, які могли б виручити мене, у мене не було, принаймні, на думку мені не прийшов ніхто. Я вирішила, що важче не буде, тому почала обдзвонювати всіх зі своєї телефонної книжки.
Коли я додзвонилася до дружини батька, я не розраховувала ні на що, максимум на співчуття. Але ні. Ця жінка сказала, щоб я не витрачала гроші на готель, а збиралася та їхала до неї. Обіцяла допомогти. І знаєте, що? Тітка Віра допомогла. Вона та її діти.
Я живу в неї, мені пояснили, як діяти з відновлення документів, як можна спробувати отримати витрати на ремонт, куди звертатися, що робити. Пообіцяли, що з ремонтом допоможуть. А жити в неї я можу, доки не налагоджу свої справи.
Марина з Ігорем за тиждень жодного разу не зателефонували і не поцікавилися, як у мене справи, де я ночую, що я їм. Я теж не дзвоню. Щось бажання немає. Родичі називаються. Ось татова дружина Віра та її діти, не їх із батьком, а саме її, мені допомагають, цікавляться моїм станом, хоча, по суті, вони мені ніхто, сьома вода на киселі у плані рідні. Але турботи від них я відчуваючи набагато більше, ніж від найближчих родичів.Ось так. Зате я тепер знаю, що чужі бувають рідніші за своїх і хто в моєму житті справжні.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
