Підробляю у вихідні офіціанткою на виїзних банкетах. А що поробиш? Керуючись, дочку одна виховую. Її тато пішов, коли дізнався про прийдешнє батьківство. Аліменти платить, і на тому дякую.
З Діаною Вова не спілкується, бачив дочку тільки в суді, коли я батьківство встановлювала і на аліменти подавала. Родичі Вови теж від нас відхрестилися і в житті дочки участі не приймають. Джерело
Земля кругла … Здогадувалася, що рано чи пізно зустрінуся з Вовою, але в моїй уяві зустрічав виглядала приблизно так: я на Бентлі, він – милостиню просить. Реальність була набагато суворіші: він в костюмчику сидить поруч з нареченою в красивому платті.
На тій весілля були всі: дідусь і бабуся моєї Діани, її тітка і дядько, двоюрідний брат і тато в ролі нареченого. І я, що снують з підносом між столами. Перша думка була – втекти. І навіть оплата в дві тисячі здалася не стоїть такого приниження.
Але блін … Оплата за підробіток подумки витрачена: треба було заплатити Діані за садок. Я зробила глибокий вдих, підняла голову і пішла працювати. Ось ще, чесної праці соромитися!
Це йому повинно бути соромно: він дитини кинув, а не я! Вони про неї забули, а не я! Спокуса плюнути в тарілку був … Але не стала. Навіщо опускатися до дрібної капості?
Тим більше, що дивилися на мене як на порожнє місце. До останнього була впевнена, що мене не впізнали: коли ми з Вовою зустрічалися, виглядала я по іншому. Молода, красива хохотушка. А зараз?
Втомлена мати-одиначка, якій за щастя урвати пару тисчонок. Гості поступово доходили до кондиції, крики «Гірко!» Лунали все частіше і частіше. Нареченим дарували подарунки і бажали скоріше обзавестися потомством. Бабуся Діани так і сказала: – Онука або внучку мені! А то так і помру, до онуків не доживши! Ось так.
А що внучка вже є – вона забула. Банкет закінчився пізно. Ми збиралися виїжджати в місто, коли наш адміністратор передала мені конверт від матері нареченого.
Всю дорогу я міркувала: що це? Десять тисяч в конверті? Хабар? Подачка? Подяка за те, що я не влаштувала сцену? Гуманітарна допомога внучці?
Читайте також: – Яка я тобі бабуся? У матері своєї спитай, де вона тебе нaгyлялa!
– Даремно взяла. Треба було повернути – в морду жбурнути! – розлютилася мама, коли я показала їй гроші і пояснила їх походження.
– Навіщо? З паршивої вівці хоч вовни жмут, – зауважила я, думаючи, куди витратити звалилося багатство. Заплатити за садок на кілька місяців вперед?
Купити Діані сукні і туфлі на сменку? Або взяти хороші комбінезони на осінь і зиму? А може, купити їй золоті сережки-гвоздики і проколоти вуха? Гроші я витратила на дочку, все, до копієчки.
Дивлячись на те, як діана спить в обнімку з новим плюшевим ведмедем, така туга накотилася. Навіть не сум, а відчуття моторошної несправедливості: чому життя Вови триває?
Одружився, дітей заведе, не вважає копійки, щоб на все вистачило … А ми з донькою? Яке майбутнє у нас? Жити від зарплати до зарплати і радіти кожній нагоді заробити зайвий рубль?
Навіть якщо заради цього доведеться обслуговувати нову дружину Діанкіного тата? Він закочує банкети, а у нас м’ясо на столі – це свято. Він хоче дитини в шлюбі, а доля непотрібної дочки його ні краплі не хвилює. Ну так. Аліменти Вова платить. Від двадцяти до сорока тисяч в місяць.
Але я їх не чіпаю, збираю Діані на житло і оплату навчання. Іноді рука тягнеться до цих коштів, але ні, не можна: майбутнє Діани важливіше сьогохвилинних бажань. Десь в глибині душі живе надія: впізнала мене бабуся Діани, грошей підкинула. Може, знайде внучку?
Познайомиться з нею? Зловила себе на думці, що чекаю дзвінка у двері … Нерозумно, звичайно. Чи не потрібна вона їм. Не потрібна.
І як же разюче відрізнятиметься життя Діаніним молодшого братика або сестрички по батькові від її життя … Прикро до чортиків.
