Після 35 років на кухні, в комірчині і біля прасувальної дошки, я наважилась подати документи в автошколу. Андрій вирячився на мене, ніби я сказала, що хочу стати діджеєм. Мовляв, у моєму віці за кермо не сідають, а сидять вдома, дивляться серіали і жаліються на спину. А я не хочу бути тою, хто готує борщ і мовчить. Мені пізно, але не запізно. Та чим далі я йшла до свого права на свободу, тим сильніше відчувала – Андрій не просто не підтримує. Він боїться, що я змінюсь. Бо тоді вже не він буде центром мого життя…
Я пішла на перше заняття. Автошкола була в тісному приміщенні колишнього ЖЕКу — запах фарби, лінолеуму і кави з автомата. Було 12 учнів. Двоє таких самих, як я, — жінки 50+. Решта — хлопці й дівчата, яким ще вчора мама каску надягала на фізкультуру.
Я сіла на першу парту. Зошит, ручка, трішки рук тремтить. Усе, як колись, тільки тоді я записувалась на курси крою й шиття, бо треба було шити ковдри й фіранки. А тепер — бо треба навчитися жити.
– Доброго дня, – сказав інструктор. – Я Олег. Хто мріє водити?
– Я, – сказала я перша.
Всі обернулися. Дві дівчини захихотіли. Але Олег лише кивнув:
– От і добре. Мрія має силу лише тоді, коли ти її не соромишся.
Я поверталась додому — йшла пішки, попри те, що автобус ходив кожні 20 хвилин. Хотілося йти і дихати. Мені було добре. А вдома на мене чекав Андрій з перекошеним обличчям.
– Що ти там ще вивчаєш, га? Я думав, ти на пенсії трохи заспокоїшся. В’яжи, читай, онук вивчай. А ти в якихось хлопців на курсах.
– У мене не хлопці. У мене життя.
– У тебе сім’я, – кинув він.
Я мовчки пройшла на кухню. Усе життя я робила чай з лимоном, коли він злився. Цього разу зробила собі м’яту. І взагалі – вперше не зняла пальто.
Наступного дня він мовчав. Через день – дістався до аргументів:
– А як ти на тій машині їздити будеш? У тебе ж страх швидкості. І взагалі – кому ти там треба?
І я зрозуміла. Його не автошкола лякає. Його лякає те, що я вперше не питаю дозволу.
Перший раз за кермом я ледь не в’їхала в бетонний стовп. Інструктор не кричав. А я — не плакала. Просто відчувала, як долоні липнуть до керма, а всередині — страх. І в той момент я зрозуміла: не страх водіння. Страх — бути собою.
Увечері, замість телевізора, я відкрила ПДР. Коли прийшла Юля — моя донька, вона застала мене з фломастером і зошитом.
– Мамо… Ти що, готуєшся до ЗНО?
– До життя, Юлю. До життя.
Вона засміялась, а тоді несподівано серйозно спитала:
– А тато в курсі?
– В курсі. Йому не подобається. Але я не припиню.
Інколи він зневажливо казав – та де ти, Віро, та машина, та дорога… Тобі шити б краще чи на город.
А мені хотілося за кермо. Не в Берлін і не в Париж. Просто до лісу. На світанку. Самій. Відчути, як машина слухає тебе. Як ти не слухаєш нікого.
Усе змінилось того дня, коли я вперше проїхала 5 кварталів без зупинки.
Я летіла — не по дорозі, а всередині себе. Аж поки не загальмувала й не побачила в дзеркалі знайоме обличчя. Андрій ішов з базару. І дивився просто на мене. Злякано. Ображено.
Удома він мовчав. Тиждень. Два. Мене це гризло. Бо я його любила, попри все. Але вперше відчувала – не так, як раніше. Не з подяки. Не з боргу. А з вибору. Я більше не жила його життям.
– Чого мовчиш? – запитала я.
– Бо не знаю, як з тобою тепер говорити, – відповів він. – Ти стала… інша.
– Я стала – собою.
Він підійшов і взяв мене за руку.
– А якщо я не знаю, як із тобою бути, новою?
– То почни вчитися. Як я – водінню.
Ми не стали парою, яка обіймається на кожному кроці. Але він почав ходити зі мною в парк. Ми говорили. Не про автошколу. Про сни. Про страхи. Про роки, які ми загубили. І про ті, які ще можна не втратити.
Я склала іспит. З другого разу. Коли принесла права додому, Андрій тільки сказав:
– То тепер ти мене возити будеш?
– Тепер я себе возитиму, Андрію. Але якщо захочеш – підвезу.
Мені 61. Я не стала гонщицею. Але я їжджу. У справах, на базар, на річку. Моя донька каже – мама вирішила жити на повну тільки після пенсії.
А я от що думаю: краще пізно, ніж із серіалом і домашніми капцями з картинками.
Скажіть, а ви колись відчували, що стали собою – заново? І хто вас тоді підтримав… а хто боявся вашої свободи?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
