Після чотирьох моїх пропущених дзвінків дружина передзвонила і зовсім вже нетверезим голосом повідомила, що у неї «несподівана зустріч» і щоб я її не чекав і лягав спати, а вона вранці все пояснить.
– Світлано, викликай таксі і швидко додому. Я тебе чекаю.
– О, як ми заговорили! Які ми серйозні. Заспокойся і лягай спати.
Так вийшло, що Світлана була у нас в родині головна. У неї була більша зарплата, вона вважає себе головною годувальницею і тому дитиною займався я, на лікарняному з ним сидів теж я.
Готування, прання і прибирання, як ви розумієте, теж на мені. А дружина могла затриматися на роботі, влаштувати собі «зняття стресу шопінгом або зустріч з дівчатами». Або ось, як зараз – не прийти додому ночувати.
Сім’я трималася виключно через восьмирічну Юлю, якій дуже важко було пояснити, чому мама до нас так відноситься. У цей вечір я для себе вирішив, що навіть заради дитини більше терпіти неможливо.
З ранку розбудив дочку, погодував, відправив до школи, потім покидав в сумку все необхідне, залишив ключі на тумбочці біля дзеркала і зачинив двері. Батьки все зрозуміли без слів і, не втручалися зі своїми моралями.
Світлана ніяк не могла зрозуміти, як це я зважився піти. Подумаєш, один раз не прийшла ночувати. Через тиждень, зрозумівши, що все серйозно, Світлана прийшла просити вибачення, вибачалася, просила зрозуміти, що після важкого дня розслабилася у подруги.
Потім, зрозумівши, наскільки все серйозно, влаштувала скандал, ходила до мого начальника, погрожувала, що заборонить мені зустрічатися з дитиною.
Я переселився в гуртожиток заводу, на якому працював. І якось колишня дружина була притихла. Крім основної роботи, я заробляв ремонтом і настроюванням комп’ютерів. Мені дуже подобається копирсатися в комп’ютерах, лагодити, налаштовувати.
І ось, одного разу, морозним зимовим вечором в моєму житті з’явилася Анна, лікар дитячої поліклініки. Вона принесла мені свій ноутбук.
– Що я повинна? – запитала Ганна, забираючи комп’ютер.
– Прогулянку! – відповів я.
Від тоді минуло два місяці.
– Андрію, познайом мене зі своєю донькою. Дуже хочу з нею подружитися.
Ми з Анною стоїмо біля під’їзду. Я дзвоню до дочки:
– Юля, вийди, я тут внизу, біля під’їзду!
Дочка подивилася у вікно, щоб помахати мені рукою, бачить, що я не один, тут же заховалася назад. Через п’ять хвилин виходить її мама:
– Андрію, що ти твориш? Вона так чекала неділі!
От пройшов вже тиждень… Мені здалося, що я заснув, як мене розбудила Аня:
– Андрій, телефон дзвонить!
– Алло, Андрію, ти можеш приїхати? У Юлі 39,7. Вона кличе тебе.
– Я їду.
– Я з тобою! Я ж дитячий лікар.
– Не треба, Аню. Там тебе не чекають.
– Андрію! Ти що не розумієш? Там твоїй дитині погано!
– Гнійна ангіна, – поставила діагноз Аня.
Вона швидко і вправно промила дитині горло, розтерла горілкою і на лоб оцтовий компрес поставила.
– Тату посиди зі мною, – дочка взяла мене за руку і більше не відпускала.
Юля заснула. Аня поїхала, а я не міг забрати у доньки руку.
– Я напевно також поїду додому.
– Не їдь. Я тобі на цьому дивані постелю, – сказала Світлана.
– Світлано, мені дуже добре відомо, як це чекати в порожній квартирі кохану людину.
– Ти мене ніколи не пробачиш? Не можеш мене вибачити, тоді пробач заради Юльки. Повертайся. Юля сьогодні, нишком з’їла цілу коробку морозива. Спеціально. Вона знає, що якщо захворіє і буде температура, ти приїдеш.
– Ти Юлі розкажи правду, чому я пішов!
Дочка зателефонувала на наступний день:
– Тату, ми з мамою поговорили. Мама сказала, що сама винна, що ти від нас пішов. Можеш дати трубку Ані?
– Вибачте мене. Я з Вами обов’язково піду гуляти, як тільки стане мені краще.
Нещодавно десь прочитав фразу: «Пробачити можна, забути не виходить». Це мій випадок.
Не можна жити в своє задоволення, завдаючи болю близьким. Але ж я знайшов своє щастя, різонув по живому, розлучився з дружиною і почав нове життя. І тепер я по-справжньому щаслива людина!
Фото ілюстративне з вільних джерел.
