Після дня народження Евелінки, яке нам “влаштувала” мама Тараса, в мені пробудився якийсь тигр. А найбільше засмутило те, що чоловік всіляко захищав свою маму а не сім’ю. Навіть просив зателефонувати Людмилі Іванівні і вибачитися, за сказане їй прямо в очі. За своїх дітей я буду стояти горою! А хто ще їх захистить, як не рідна мама?
Ми всією сім’єю готувалися до святкування дня народження доньки. Евеліночці виповнилося сім років. Я наготувала безліч гарних страв, замовила кульки та квіти для іменинниці. Донька одягла найкрасивішу сукню і зі щасливою усмішкою приймала подарунки. Вітали усі: і однокласники, і друзі прийшли, і навіть сусіди. Евеліна у нас дуже доброзичлива та товариська, тому народу багато зібралося.
Та тільки бабусі чогось не було. Ми вже всі за стіл сіли і почали частуватися, як вона задзвонила у двері. Евеліна одразу ж схопилася і побігла зустрічати улюблену бабусю. У руках свекрухи красувався величезний святковий пакет. Звичайно, було очевидно, що це подарунок для винуватці свята. Проте Людмила Іванівна проігнорувала Евеліну та почала кликати до себе Захарчика, нашого сина. Виявляється, свекруха прийшла з подарунком лише для онука.
Коли ми одружилися з чоловіком, у обох уже був за плечима досвід невдалого шлюбного життя. Тому ми довго притиралися один до одного, боялися знову все починати. Але час минав, а наші стосунки лише зміцнювалися. Евеліна – моя донька від першого шлюбу. Тарас її прийняв як рідну, цим він мене й підкорив.
Відносини з Людмилою Іванівною у мене теж чудово складалися. Я їй одразу сподобалася. Та й до Евеліни вона добре ставилася, няньчила її, називала онучкою. Та тільки засмучувалася, що рідних онуків у неї немає. Вона все питала у сина, коли він її зробить бабусею.
А коли ми з Тарасом дізналися, що я чекаю дитину, радості свекрухи не було меж. Якби могла, вона б мене, мабуть, на руках носила. Стала навідуватись у гості майже щодня, привозила різноманітні гостинці та подарунки. І виконувала моє будь-яке прохання. Хотіла, щоб я взагалі не готувала та берегла себе. Мені подруги заздрили і казали, що в нашій сім’ї ідеальні стосунки свекрухи та невістки.
Сина ми назвали Захарчиком, на честь батька свекрухи. Від онука Людмила Іванівна не відходила ні вдень, ні вночі. Вона була така щаслива, що її син нарешті став батьком. Однак поступово свекруха все менше уваги почала приділяти Евеліні. А згодом і взагалі начебто забула про її існування.
Через це я часто сперечалася з чоловіком. На очах дочки бабуся обдаровує подарунками лише братика, гуляє лише з ним і лише про нього питає. Дівчинка не могла збагнути, що з нею не так. Навіть думала, що вона чимось образила бабусю і вибачалася. Тарас намагався мене заспокоїти, казав, що це минеться, просто мама не може натішитися спадкоємцем.
І я справді чекала та вірила, що свекруха і про онучку згадає. Але минали навіть не місяці, а роки, і нічого не змінювалося. І день народження доньки стало останньою краплею. Того дня я не втрималася. Запитала, як їй взагалі не соромно прийти на день народження до онучки і навіть не привітати словесно. Сказала, що бачити більше не можу, як вона ображає Евеліну.
А свекруха негайно відповіла, що я невдячна та безсовісна. Мовляв, її син мене взяв із тягарем” , а міг би й нормальну знайти. І що я взагалі не підходжу її красивому Тарасу. Фігура у мене не приваблива, обличчя не модельне. І вся дочка в мене пішла.
Тут я не витримала та прогнала Людмилу Іванівну зі своєї квартири. Сказала, що більше не бажаю її жодного дня тут бачити. Гості затихли. День народження був остаточно зіпсований, але я була рада, що заступилася за дочку. Коли всі розійшлися по домівках, чоловік покликав мене на серйозну розмову. Примушував телефонувати його мамі та вибачатися.
Та тільки я не зрозуміла, за що просити прощення. За те, що вона котрий рік доводила мою доньку до сліз? Мені було дуже прикро, що Тарас не заступився за мене та Евеліну, а навпаки, був на боці матері. Я ніколи не бачила його таким. А потім ми просто мовчки заснули.
Я ні краплі не шкодую про те, що так вчинила зі свекрухою. До того ж із власної квартири, яку купила ще до зустрічі із Тарасом. А на своїй території я можу встановлювати власні правила. І якщо хтось ображає моїх дітей, йому тут не місце.
Погоджуєтесь зі мною?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
