fbpx
життєві історії
Після двох місяців нашого життя під одним дахом ми дізналися, що чекаємо дитинку. Ми одружилися і повінчалися, бо якраз Максим на цьому наполягав. Все було не погано, не рахуючи того, що весь цей час він не працював. Нас, по суті, утримували мої батьки і його мама. Постійно біг допомагати своїм друзям, вони для нього були на першому місці. Одного дня мені все це набридло

Шість років тому я познайомилася з майбутнім чоловіком у подруги в гостях. Він був найкращим чоловіком, якого я тільки могла побажати сама собі!

Після знайомства ми почали жити разом вже через 3 тижні. Все було наче в казці. У моїх батьків великий будинок за містом. А мій чоловік родом з іншого міста і вже закінчував навчання в Києві. Був на п’ятому курсі військового університету, коли ми почали створювати спільну родину.

Після двох місяців нашого життя під одним дахом ми дізналися, що чекаємо дитинку. Ми одружилися і повінчалися, бо якраз Максим на цьому наполягав. Все було не погано, не рахуючи того, що весь цей час він не працював. Нас, по суті, утримували мої батьки і його мама.

Спочатку були проблеми зі звільненням з армії через те, що закінченню навчання їх розподіляють служити по містах. Його розподілили в Харків. У підсумку ця процедура зі звільненням тривала близько 1,5 року.

Потім він начебто влаштувався в колегію адвокатів. А там, як то кажуть, годують ноги, а він не може рано вставати. Були якісь незначні заробітки. Але це просто смішні гроші!

Мені по дому і з дитиною допомагав знехотя. Постійно біг на допомогу своїм друзям. Вони були для Максима на першому місці. Багато всього було, довго розповідати. Не завжди, звичайно, все було погано.

Я і сама люблю всякі тусовки. Але якщо є дитина, невже я бажання дитини буду ставити на догоду свого особистого веселого проведення часу? А чоловік, щоб не бути зайвий час з нами, завжди прикривається якимись важливими справами. Але насправді, як мені здається, він нічим не займається. Гуляв собі на втіху, їздячи на моїй машині.

Ще постійно говорить одне, а на ділі – нічого. Все як було, так і залишається.

Одного дня мені все це набридло, я вступила до інституту на заочне відділення, щоб здобути другу вищу.

Влаштувалася на перспективну роботу.

В цей час Максим вирішив поїхати в своє місто підвищувати кваліфікацію. За освітою він військовий психолог, а за другою спеціальністю – юрист. Сказав, що в Києві дорого коштує пройти підвищення кваліфікації, а в його місті мама домовиться. Типу, там одні знайомі, які сидять на важливих постах.

Він поїхав на півроку. Приїжджав всього один раз за два місяці на тиждень. Я з дитиною зараз збираюся до нього туди на 2 тижні. Але у мене з кожним днем ​​зростає така недовіра до нього і взагалі до ситуації, до всього, що відбувається.

Він каже, що любить нас і сім’я йому потрібна. Але я повинна переїхати до нього, тому що там у нього багато можливостей, а в столиці – немає, бо тут дуже велика конкуренція. Я його повинна підтримувати. А я не хочу їхати зі свого міста! Тут мої батьки, які мені дуже допомагають. Чого не скажеш про його маму і про нього тим більше. Все моє життя з дитинства пройшло тут.

Йому 29 років. Чому це я повинна підтримувати здорового чоловіка, який нічого робити не хоче? Може, настав, нарешті, час йому мене підтримувати і свою дочку? А він просто втік туди, де не треба нічого робити, замість того, щоб піти на роботу.

Я більше нічого не вимагаю. І хотілося б, щоб з його боку було побільше уваги. Але я вже зовсім сумніваюся, що у нас з ним щось вийде надалі. Хоча я його дуже люблю і мені не хотілося б розлучення.

Та все більше відчуваю, що Максим – не та людина, на яку я можу покластися і спертися…

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook