Після нашого тихого розпису, коли ми з Петром тільки чекали на первістка, нас прийняла під свій дах моя хрещена мама. Її звали Марія, і вона ніколи не мала власної родини, дітей чи чоловіка. Це була жінка з величезним серцем, яке завжди залишалося відкритим для нас.
Наші ж батьки, ані мої, ані Петрові, нашим життям не цікавилися зовсім. Їхня настанова була одна, тверда, як той камінь: «Нам ніхто не допомагав, і ви самі повинні дати собі раду».
Ми прийняли цей виклик. Ми дали собі раду, хоча той шлях був довгим і виснажливим. І ось нещодавно я дізнаюся: мій тато, без жодних докорів сумління, привів у їхню спільну з мамою квартиру молоду жінку, а мама від розпачу прибігла до нас по притулок.
Але ми з Петром змушені були дещо їй пригадати. Приблизно в такій самій безвихідній ситуації опинилася й Петрова мама. Її величезна квартира в престижному районі з високими стелями стала тепер тягарем, бо комунальні платежі за неї — це просто непідйомні суми, особливо з її невеликою пенсією.
Свого часу, коли ми найбільше потребували тепла та підтримки, ні мої батьки, ні батьки Володі нам не простягнули руки, навіть не запропонували тимчасового даху над головою. А тепер, коли ми міцно стали на ноги, розправили крила і збудували свій власний світ, вони один за одним прибігли до нас, очікуючи допомоги та співчуття.
Але ми з чоловіком пригадали їм кожен момент, як вони відвернулися від нас, коли ми були молодими, безпорадними і фактично не мали де жити. Це був урок, який ми засвоїли назавжди, і ми не збиралися його забувати.
Нашого весілля, у традиційному розумінні, не було. Я вже була на сьомому небі від щастя, чекаючи на нашу Злату, і батьки обох сторін відразу заявили: «Яке вже вам весілля? Навіщо гроші витрачати? Вам треба тепер на коляску, ліжечко та підгузки збирати». Наші мрії про красиве свято розбилися об їхню прагматичність.
Ми тихенько розписалися в РАЦСі. Наш свідок, найкращий друг Петра, зробив нам кілька фото на телефон, і це, по суті, було все наше свято. Після цього ми почали думати-гадати, де ж нам облаштувати своє сімейне гніздечко. Звісно, спочатку ми звернулися до найрідніших, але ні мої батьки, ні батьки Петра не хотіли бачити нас під своїм дахом.
Я не бачу можливості, доню, — казав мій тато, — ми цю квартиру важким трудом заробили, віддавати її молодим не плануємо, а з вами тут буде тісно. Ми не звикли до гамору.
А Петрові батьки, Світлана та Богдан, відповіли ще більш дивніше:
Якщо ви переїдете до нас, ми обов’язково посваримося. Ми не плануємо псувати з вами стосунки, а інакше не вийде, якщо жити всім в одному будинку. Хочемо, щоб ви нас любили, а не звинувачували.
Грошей, щоб орендувати хоч якусь кімнатку, у нас не було. Усі наші невеликі заощадження були швидко витрачені на необхідні дитячі речі. Я вже починала панікувати, але неочікувано руку допомоги простягнула нам тітка Марія, моя хрещена мама. У неї, як я вже казала, ніколи не було своєї сім’ї. Вона мешкала сама у двокімнатній квартирі, де завжди було затишно і пахло випічкою.
Діти, чого ви сумуєте? — сказала вона, обіймаючи нас обох. — Будете жити зі мною. Квартира велика, місця вистачить. А коли станете на ноги, тоді й підете.
Перший час тітка Марія дбала про нас, як могла. Вона не лише дала нам кімнату, а й постійно купувала продукти, готувала нам їсти, а коли ми намагалися віддати їй гроші за комунальні послуги, лише посміхалася.
– Сховайте ті гроші, голубчики, — казала вона. — Вони вам ще знадобляться. Я сама собі зараджу, а ви на дитину збирайте.
Ми з Петром навіть наважилися сперечатися з нею, але вона була непохитна.
Коли на світ з’явилася наша донечка, Злата, тітка Марія перетворилася на справжнього ангела-охоронця. Вона допомагала мені з немовлям, вчила мене тонкощам догляду, бавила її, коли Петро повертався з роботи виснажений. Вона стала для Злати справжньою бабусею, хоча наші біологічні бабусі та дідусі нами особливо не цікавилися.
Мої та Петрові батьки жили своїм життям, десь там, за обрієм нашого.
– Головне, що ви нас про допомогу не просите, — періодично нагадували вони нам по телефону. — Це вже добре, бо ви дорослі люди і повинні самі давати собі ради.
Ми приймали це як даність. Нам було боляче, але ми вирішили не ображатися, а рухатися вперед.
Рік за роком, і ми з Петром стали на ноги. Він — людина з золотими руками та гострим розумом — відкрив свою невелику будівельну компанію. Спочатку ми робили дрібні ремонти, потім почали брати більші замовлення. Ми заробляли, відкладали гроші, і нарешті змогли дозволити собі не лише щороку їздити за кордон на відпочинок, а й почали будівництво нашого заміського будинку, про який ми так мріяли.
Після доньки Злати у нас народився синочок, Максим. Ми були неймовірно щасливі! Коли я поділилася цією радісною новиною зі своєю мамою, вона замість того, щоб порадіти, лише суворо зауважила:
– Дивися, Інно, щоб на третьому ви зупинилися! Двоє — це ще можна витягнути, але третє — це вже буде забагато. Не ускладнюйте собі життя.
Я лише зітхнула і поклала слухавку. Ми жили з Петром і тіткою Марією в гармонії, і ні на кого, крім себе, не зважали.
Наш будинок був справжньою гордістю. Сучасний, просторий, з великим садом. Тітка Марія була першою, кого ми запросили переїхати, і вона, хоч і довго відмовлялася, врешті погодилася. Для наших дітей вона стала незамінною. Вони називали її «бабуся Маруся» і не уявляли свого життя без її казок і лагідних обіймів.
І ось, одного сонячного дня, коли ми вже облаштувалися в нашому шикарному будинку, у двері постукала моя мама, Оксана Петрівна. Вона стояла на порозі, змарніла, з невеликою спортивною сумкою.
– Інно, доню, пусти… — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.
Виявляється, тато, Микола Іванович, привів у їхню квартиру іншу жінку. Молодиця була років на двадцять молодша за нього, яскрава і гучна.
– Оксана, я тебе не виганяю, — спокійно сказав він мамі, — можеш залишатися, але ти повинна знати: я тебе не кохаю і ніколи не кохав. Я хочу хоч на пенсії нормально пожити, так, як я це бачу.
Мама, звісно, не стрималася. Вона не змогла витримати такого ставлення і почала проситися жити з нами.
– Доню, я ж твоя мама! Це ж мій рідний онук і рідна онука! Ти не можеш відмовити!
Петро вийшов і холодно подивився на тещу.
– Оксано Петрівно, — сказав він, — ми завжди поважали вас як маму Інни, але пам’ятаєте, як ви нам відмовили? Сказали, щоб ми самі давали собі раду. Ви дали нам тоді чудовий урок, і ми його засвоїли.
Ми відмовили їй у проханні. До того ж, ми з коли з квартири переїжджали, то і тітку Марію з собою взяли. Вона стала для нас справжньою родичкою, без якої наші діти не уявляли свого життя. Наш обов’язок — перед нею.
Мамі довелося миритися з татом і тією жінкою в одній квартирі. На щастя, тато виявився не таким уже й деспотом і забезпечив їй окрему кімнату та гідне фінансове утримання, аби вона почувалася спокійно.
А згодом сталося так, що не стало батька Петра, Богдана. Петрова мама, Світлана, залишилася сама. У неї невеличка пенсія, а їхня квартира, та сама, в яку вони нас не хотіли приймати, знаходилася в самому центрі міста, з високими, майже чотириметровими стелями. Площа величезна, і самі комунальні там, у опалювальний сезон, о-го-го! Це була справжня фінансова яма.
Ось вона й почала також до нас в будинок проситися жити.
– Петрику, синочку, — благала вона, — я ж тобі мама! Я буду тобі допомагати, я все робитиму! Я навіть квартиру продам і дам вам гроші на розширення, тільки візьміть мене до себе.
Петро, слухаючи її, лише похитав головою. Він бачив її щирий відчай, але його серце залишилося холодним.
– Мамо, — відповів він. — Ми з Інною не потребуємо ваших грошей. Ми самі заробили. А що стосується допомоги, то нашій родині вже дванадцять років допомагає тітка Марія, яка стала для нас ближчою за рідну. Ви самі казали, що якщо жити разом, то ми посваримося. Ми не хочемо псувати з вами стосунки зараз.
Ми з Петром навіть не думаємо погоджуватися на таке. Свого часу їм до нас не було жодного діла, вони з легкістю відвернулися, тому тепер і нам на них байдуже. Ми обрали ту родину, яка обрала нас.
Закон бумеранга, як то кажуть, ніхто не відміняв. Що посієш, те й пожнеш. Або, як любила повторювати тітка Марія: «Добро завжди повертається добрим. А ось що повертається замість зла, ви побачите самі».
Наші батьки живуть окремо, намагаються самі вирішувати свої проблеми, як і вчили нас колись. Ми їх не проганяли, але й не приймали, а лише віддзеркалили їхню тодішню поведінку.
А як вважаєте ви, шановні читачі? Чи правильно ми вчинили, коли не проявили співчуття до батьків, які колись відмовилися допомогти нам?
