Після одинадцяти років невдалих спроб стати батьками, ми з Сергієм вдалися до медичної допомоги, але тепер я щодня вожу синів до садка за тридцять кілометрів, аби уникнути пліток у нашому поселенні
Наш населений пункт невеликий, тут про кожного все відомо, а якщо раптом якась деталь випаде з загальної картини, то місцеві дослідники миттю її додумають. Плітки завжди поширювалися тут зі швидкістю лісової пожежі, це факт. Сергій та його мама, Валентина Петрівна, постійно наголошують, що в наш час багато таких випадків, але я не можу подолати свій страх перед людським осудом.
Моя особиста історія з життя змусила мене жити в цій постійній тіні. Вона примусила мене стати прихованою матір’ю, яка боїться власного щастя.
Після одинадцяти років нашого спільного життя без дітей, я відчула, що якщо дива не станеться найближчим часом, то мій сімейний корабель може дати тріщину. Уявіть собі: ми гарна пара, маємо власний будинок, роботу, але чогось головного не вистачає. І це головне висмоктує з нас усі сили, всю радість.
Сергій був надзвичайною людиною, він просто обожнював дітей. Він був хрещеним батьком трьох дівчаток, і я бачила, з якою ніжністю та непідробною тугою він дивився на кожну дитину, що пробігала повз нас. Це ранило мене сильніше за все. Я бачила, як його надія зменшується з кожним роком. Я навіть уявляла, як він піде від мене, щоб знайти жінку, яка подарує йому омріяне батьківство. Ці думки були, важкими для моєї душі.
Те, що відбувалося у моїй душі в ті часи, неможливо передати словами. Тільки та жінка, яка місяць за місяцем живе очікуванням дива, яке постійно проходить повз, зрозуміє мої тодішні почуття. Кожен візит до лікаря, кожен негативний результат тесту — це був черговий ляп по моїх мріях.
Навіть після багатьох років ми не опускали рук. На зважений крок — звернутися по спеціалізовану допомогу — мене підштовхнула моя найближча подруга, Оксана, яка сама пройшла через подібне, але успішно.
— Валю, ти ж не злочин робиш! — говорила вона мені по телефону. — Ти просто допомагаєш природі! Подумай про Сергія. Подумай про себе.
— Оксано, ти ж знаєш, що наш населений пункт не такий, як велике місто. Тут навішують ярлики миттєво. А я не хочу, щоб на моїх дітях було це тавро, — відповідала я, ховаючи сльози від Сергія.
— Це тавро лише у твоїй голові! Живи своїм життям, а не тим, що думають люди з сусідніх дворів. Ти заслуговуєш на щастя, — її слова, як сонячний промінь, пробивалися крізь мою тривогу.
Я була неймовірно налякана можливим осудом людей, адже це глибинка, тут свої закони, і часто вони… Але любов до Сергія і мрія про дітей були сильнішими.
Нам нарешті пощастило, хвалити Бога. Правда, довелося пройти через кілька спроб, багато страху і фінансових труднощів.
Але замість того, щоб усім серцем насолоджуватися кожним із дев’яти місяців вагітності, я постійно думала: Що скажуть люди? Я була, як натягнута струна. Я боялася зайвих поглядів на вулиці, я завжди одягала мішкуватий одяг, щоб приховати свій стан. А тут ще й подвійна радість: ми чекали на двох хлопців, на двох наших богатирів. Мої переживання зросли вдвічі. Я собі думала: Подвійна радість — подвійний осуд.
Після того, як сини народилися, мене у нашому поселенні майже ніхто не бачив.
— Валю, ну чому ти не вийдеш, — питав Сергій, обіймаючи мене. — В тебе ж пригніченість через це. Тобі треба гуляти, дихати.
— Я не хочу, щоб хтось бачив їх, Сергію. Вони ще такі малі. Я хочу їх заховати, поки вони не стануть сильними.
Я не ходила з коляскою по центральній дорозі, не заходила на пошту, не з’являлася на місцевих святах чи зустрічах. Я просто самовільно ув’язнила себе у нашому будинку та на великому, закритому від сусідів дворі.
Мене просто лякала думка, що люди почнуть перемивати мені кісточки, обговорювати мене за неприродне материнство, а ще гірше — почнуть співчувати про себе, але з осудом в очах.
Щоб мати можливість вивозити хлопців на прогулянки у велике місто або до районного центру, я пройшла навчання і отримала водійські права. Це була моя втеча до нормального життя. Тепер я гуляю і далі виходжу з ними тільки там, де нас ніхто не знає. Де ми просто одні з тисяч, а ніхто не знає нашої історії.
У нашому поселенні є чудовий дитячий садок, з гарними виховательками, він розташований усього за п’ять хвилин пішки. Але щоранку я везу своїх синів за тридцять кілометрів до міського садочка. Це півтори години мого життя щодня витрачається на дорогу, але так мені набагато спокійніше. Я спокійна, що ніхто не почне розпитувати вихователів про нашу сім’ю, про те, як це вийшло.
І школу я теж вже обрала у великому місті. Там, де більше анонімності, де мої діти будуть просто Сашко та Ігор, а не ті, що з’явилися дивним шляхом.
Я не опублікувала жодної фотографії синів у соціальних мережах. Жодного знімка з виписки, жодного відео перших кроків. Я не хочу бачити, як люди будуть лицемірно коментувати: Які милі янголятка. Мені здається, що за цими словами ховатиметься глузлива посмішка, а в приватних повідомленнях вони будуть обговорювати, скільки це коштувало.
Мама Сергія, Валентина Петрівна, каже, що моя поведінка неправильна.
— Валю, ти ж закопуєш себе живцем! — сказала вона мені нещодавно. — Ми живемо у двадцять першому столітті. Це — наука, це — досягнення. Ми повинні дякувати Богу і цим лікарям, а не ховатися. Ти повинна жити повноцінно, тут і зараз, а не в страху.
Але я відчуваю непереборне бажання захистити своїх хлопчиків від можливого зла, пліток і людського осуду. Я хочу, щоб їхнє дитинство було чистим від моїх дорослих проблем.
Я часом думаю, що щось не так із моїм сприйняттям реальності. Сергій, на щастя, не має таких страхів, він просто насолоджується батьківством. Він вчить їх грати м’ячем на задньому дворі, він розповідає їм казки. Інколи мені здається, що мої емоції просто переходять межу і я дійсно починаю втрачати здоровий глузд.
Я не знаю, скільки ще триватиме моє добровільне вигнання, але кожного разу, коли я бачу нашіх синів щасливими, я розумію, що не дарма пройшла через все це.
Я дуже часто згадую одну розмову з нашою сусідкою, тіткою Галиною. Вона поводилася, як сільська провидиця, яка знає всі таємниці.
Одного разу, це було ще до вагітності, вона зупинила мене біля криниці, коли я набирала воду.
— Валю, ти йдеш по невірному шляху, — сказала вона, нахиливши голову, і її голос став тихим і пророчим, ніби з церковної книги.
— Що ви маєте на увазі, тітко Галю? — моє серце одразу забилося швидше.
— Ти з чоловіком — це добре. Але дітей вам просто так не дано, — вона зробила драматичну паузу. — Не шукайте чужих шляхів, які суперечать волі. Бо що не Богом дано, те щастя не принесе. А двійня, каже вона, — це занадто яскравий доказ втручання.
Я тоді зблідла, як стіна. Ця розмова врізалася в мою пам’ять. І тепер, коли у нас народилися сини, її слова постійно фонять у моїй голові, як злий вирок.
Нещодавно Сергій намагався мене переконати.
— Валю, ми ж в церкві хрестили синів. Отець Михаїл сказав, що це чудо. Він сказав, що Бог допоміг нам знайти шлях. Це дарунок, незалежно від того, як він до нас прийшов.
— Він не розуміє, Сергію. Він священик, він мусить так говорити, — пробурмотіла я, перебираючи дитячі сорочечки, намагаючись не дивитися йому в очі.
— А ти? Ти, як мати, не бачиш, що вони — чисте щастя? Послухай, — він взяв мене за руку, — Ми так довго чекали. Так багато витерпіли. Ми мали право на цю допомогу, і ми її отримали. За що нас мають засуджувати? За те, що ми захотіли бути щасливими? За те, що ми любимо цих дітей до останнього подиху?
Його слова завжди знаходили відгук у моїй душі, але страх був сильнішим. Це був страх перед невідомістю, перед злісними язиками, які могли б одного дня донести до моїх синів, що вони не такі, як усі, що вони штучні.
Я уявляла, як мій син, Сашко чи Ігор, приходить зі школи і питає: Мамо, а що таке з пробірки? І як мені тоді пояснити йому цей секрет нашого життя?
Я вирішила, що краще я буду жити у вигнанні, ніж одного дня мої діти стануть об’єктом насмішок чи глузувань.
Ось так і живу. Між величезною радістю материнства і постійним, виснажливим страхом людсько осуду — слова.
І ось у мене до вас, мої читачі, питання. Як би ви віднеслися до дитини чи до дітей, які з’явилися на світ за допомогою медичних технологій? Чи засуджуєте ви батьків, які обрали такий шлях до свого щастя?
