Ми з чоловіком живемо в селі на Київщині все своє життя. За годину їзди від нас – столиця. Є магазини, школа. Театру немає, але, знаєте, для нас це не така вже й важлива складова життя. Зате дихається легко і немає втоми від шуму міських машин. Нам подобається.
Але ми розуміли, що нашу дочку таке життя не надто приваблювало. Як і більшості молоді, їй більше подобається місто. Люди, можливості, метушня. Я можу зрозуміти Злату. це молодість. Потім інше говоритиме, але зараз не про це.
Вже близько 12 років, як ми будуємо будинок. Добротний, якісний. З прилеглою земельною ділянкою. Ідея така, що в ньому можна і господарство вести, і відпочивати на природі. Не надто великий, щоб заощаджувати на опаленні. Але і не дуже маленький, це вам не міська квартира зі стелею 2 метри. Це дім, наша мрія.
Всі ці сумні події в Україні звичайно вплинули на хід подій, на темп робіт. Але тим не менш, після повернення з Закарпаття, куди ми всі тимчасово виїздили, ми майже закінчили ремонт у новому будинку і вже думали переїжджати, але дочка вирішила, що ми маємо зробити інакше.
Будинок ми вже практично збудували. Залишились лише косметичні внутрішні роботи. Занести меблі – і можна заселятися. Що я, що чоловік чекаємо на це вже дуже давно.
Весь цей час, звичайно, ми не жили на вулиці. Нас прихистили у себе свекор зі свекрухою. Чоловік – єдина дитина в сім’ї, тож їм це було навіть на радість. Я роботою по господарству не нехтую та розумію.
Чоловік працює і намагається допомогти, де потрібні сильні руки, якщо свекор не справляється. Отак і живемо помаленьку.
Доньку відправили до міста вчитися. Вона цьому була дуже рада, тим більше, що гуртожиток у них нещодавно оновили. Все добре, навіть чудово. Було донедавна.
А проблема наша ось у чому. Студенти, як ви знаєте, люди дорослі. І, звичайно, розумні. Набагато розумніші за своїх сільських батьків, які все життя пропрацювали на землі і, крім мозолів, нічого не нажили.
А молодь зараз така прогресивна. А ось чого вони не знають, то це того, як тримати себе в руках, а не піддаватися миттєвим забаганкам.
Словом, другий місяць у моєї Злати. Добре, хоч майбутній батько не втік і нічого не заперечує. Одружуватися, каже, хочу. Та хто ж проти того? Єдина проблема залишилася із житлом. У гуртожитку, звичайно, вони залишитися не можуть. Грошей на оренду чогось адекватного у них немає. Що ж лишається?
Правильно, наш будинок. Адже ми всі живемо заради дітей. Постійно собі відмовляємо лише заради того, щоб їм було краще. І багато батьків, я впевнена, відразу б погодилися впустити молоду пару. Але і тут є одна заковика.
Батьки зятька теж сільські. Але із сусіднього села. Вони наполягають на весіллі. Дарують автомобіль, згодні поділити всі витрати на весілля. Ділові. Тільки одна в них умова до нашого боку. Щоби ми переписали будинок на молодих.
Пояснюють: новий будинок – нова родина. А як же ще? А захочуть переїхати в місто, так чудово: ми там житимемо, як і хотіли, а в них буде запасний варіант, якщо раптом що.
Мені тільки цікаво, якщо раптом що – це що взагалі? Та й річ в іншому. Ми з чоловіком на шостому десятку вже трохи втомилися. Мої свекор зі свекрухою – добрі люди та поганого слова я сказати про них не можу.
Але жити в одному будинку з батьками чоловіка стільки років – уже надто. Нехай будинок у них великий, але ж ми дорослі люди.
Ми стільки терпіли, йшли до цієї мрії, власного будинку. Було вкладено величезну кількість зусиль і коштів. І все заради того, щоб переписати його на молодика, якого ледве знаємо, просто тому, що тепер чекаємо від нього онуків?
Може, це прозвучить різко, але це вище моїх сил. Навіть свекруха мене відмовляє від такого кроку. Вона знає, що нам з її сином довелося пережити.
У наш час молоді все дається надто легко. Захотіли здобути освіту? Будь ласка. так вийшло що дитина, хоч самі ще напів діти? Так є мама з татом, нехай віддають будинок.
А ми свого часу таких благ не отримували. І в місто їздили або у справі, або у великі свята.
Але поки питання перебуває у невирішеному стані, на нас намагаються вплинути з усіх боків. Свати гнуть свою лінію, начебто вони взагалі мають право голосу у цій ситуації. Їхній синок теж двома руками за.
Рідна дочка нічого не каже, але за виразом її очей все й так зрозуміло. Хто справді підтримує, це батьки чоловіка і, можливо, сусіди.
Проте час іде, і треба щось вирішувати. Відмовитись від наших великих планів і віддати все як є молодим, продовжуючи жити у батьків чоловіка?
Або ж зробити по-своєму, але назавжди зіпсувати стосунки з дочкою, а згодом і з онуками. Як не крути, опинишся у програші. А ще кілька місяців тому все було добре і ми були такі щасливі. Тепер же доведеться робити складний вибір.
Передрук без посилання заборонено. Фото ілюстративне.
