– Що ви тут робите? – різко запитав я, переступивши поріг. Очі жінки були червоними, а маленький хлопчик ховався за її спідницею.
– В мене вибачте, але це будинок мого батька…
Вона знизала плечима, відходячи вбік. – Батька? Він сказав, що ніхто з родини сюди більше не приїде.
Я ступив усередину, і перше, що кинулося у вічі, – дитячі іграшки на підлозі, пляшка з молоком на столі. Це був дім, де ми з сестрою проводили літо в дитинстві, але тепер усе змінилося. І щось у погляді цієї жінки змусило мене залишитися й дізнатися правду.
Вибач, мене звати Андрій. Я не письменник і не блогер, просто звичайний чоловік, який опинився у складній ситуації. Після відходу батька я дізнався дещо, що змусило мене переглянути все наше життя. Мій батько, Микола, був людиною чесною, відповідальною. Я завжди вважав його прикладом справжнього чоловіка. Але тепер…
Коли батька не стало, мама довго не могла прийти до тями. Вона спала з його фотографією, молилася щовечора, ніби це могло повернути його. Вони прожили разом 35 років, і мені здавалося, що їхній шлюб був ідеальним.
Після прощальної церемонії з’явилися питання спадщини. Мама сказала, що ми з сестрою, Настею, повинні розібратися з усім. Продати машину, зняти кошти з депозиту. І ще був старий будинок у Карпатах, де виріс батько. Він давно там не жив, але кожного року їздив туди на кілька днів. Ми з сестрою вирішили продати ту хату.
Я приїхав туди, щоб оглянути будинок і поговорити із сусідом, паном Петром, який нібито наглядав за маєтком. Але двері мені відчинила незнайома жінка. Блондинка, років 35, із хлопчиком, який міцно тримав її за руку.
– Що ви тут робите? – спитав я. – Цей будинок належить моїй родині.
– Він… належав вашому батькові. Він відписав його мені.
Я був здивований. Як це – відписав? Мама нічого про це не знала. Настя теж.
– Як це відписав? Хто ви?
Вона зітхнула, відвела погляд. – Мене звати Олена. І це… – вона поглянула на хлопчика – Це Іванко. Ваш брат.
Я ледь не сів від несподіванки. Брат?
– Ви жартуєте?
Олена похитала головою. – Ваш батько був з нами. Більше п’яти років. Він… Він обіцяв усе пояснити вашій мамі, але так і не наважився.
Я не міг повірити. Батько? Той самий, який учив мене чесності, який говорив, що сім’я – це святе?
– Чому я маю вам вірити?
– Є документи, – вона простягнула мені нотаріально завірені папери. Все було справжнім. Батько офіційно переписав будинок на Олену.
Я повернувся до Києва, не знаючи, як сказати про це мамі. Вона ще не оговталася від втрати, а тут таке…
– Андрію, що з тобою? – Настя помітила мою напруженість.
– Ми маємо поговорити…
Я розповів усе. Вона довго мовчала, потім тихо сказала:
– Це зруйнує маму. Ми не можемо їй цього казати. Але ця жінка… дитина… вони ж теж ні в чому не винні.
Ми вирішили, що мама не дізнається. Але я почав навідувати Олену. Хотів розібратися. Чи справді батько її любив? Чи він просто… помилявся?
Олена не вимагала нічого. Вона навіть не знала, що робити з тим будинком.
– Він просто хотів, щоб у Іванка був дах над головою, – сказала вона якось. – Я ніколи нічого не просила.
Я не знаю, чи вчинив правильно, замовчуючи правду. Але як би ви вчинили на моєму місці? Сказали б матері? Чи зберегли її спокій?