fbpx
життєві історії
Після розлучення мені й синочку залишилася квартира в Ірпені. Чоловік пішов до іншої, тому все залишив нам. Коли прилетіло зовсім поруч, я зрозуміла, що нічого не лишаєтьтся, як перебиратися в бабусин сільський будинок, благо працюю я віддалено. Це виявився не новий будинок із супутниковим Інтернетом та високим парканом, а звичайна, нічим не примітна хата без якихось особливих зручностей. Слухайте, я розумію, що ходити болотом на шпильках або шукати поблизу тренажерний зал, – наївна витівка. Але ж

Після розлучення мені й синочку залишилася квартира в Ірпені. Чоловік пішов до іншої, тому все залишив нам.

Коли на початку березня прилетіло зовсім поруч, я зрозуміла, що нічого не лишаєтьтся, як перебиратися в бабусин сільський будинок, благо працюю я віддалено.

Це виявився не новий будинок із супутниковим Інтернетом та високим парканом, а звичайна, нічим не примітна хата без якихось особливих зручностей. Потрібно було швидко навчитися, як у дитинстві, доглядати за собою і дитиною абсолютно з нуля в нових умовах: вода, опалення, їжа.

Мене зустрів зовсім інший ритм життя. У місті, окрім роботи, я спілкувалася з колегами, вирішувала купу завдань, займалася собою, ходила з сином чи подругами в кіно, і театр. А ще треба було спланувати наступний день, провести час із рідними і дитиною. Графік, зізнатися, був шалений.

А в селі час тече, як кисіль. І хоч ти трісни, по суті нічого не зміниться. Людей тут жменька, порівняно з містом, чотири вулиці, на яких заселена лиш половина хат.

Я вам так скажу: існує думка, що міська людина не може звикнути до села лише спочатку. Мовляв, потім все подолає характер. Це не правда. Життя у селі – це як переселитися на іншу планету. Тільки повітря чистіше.

Слухайте, я розумію, що ходити болотом на шпильках або шукати поблизу тренажерний зал, – наївна витівка. Але ж!

Води немає, газу немає. Потрібно купувати все. У лікарню не підеш, а товари в магазині дуже приземленого спектру. Таке враження, що там розпродують щось із армійських складів, найнеобхідніше для виживання.

Якийсь час було дуже тяжко. Але я впоралася так: витратила гроші на те, щоб провести у першу чергу Інтернет і працювати далі, бо робота і моя зарплата мене влаштовують.

Оплата була, правда, дещо меншою, ніж раніше. Але грошей за підсумком наприкінці місяця залишалося більше,Ю плюс колишній аліменти платить. А їх тут просто нема куди витрачати.

Зробила, як потепліло, якусь подобу ремонту, навіть поставила свердловину. Навчилася насолоджуватися тишею та свіжим повітрям. Тепер я відчувала кожну секунду часу, але мені не було нудно, я просто ним упивалася. Платону теж подобалося в селі – він цілими дням у дворі, на дворі, знайшов друзів.

З’явився у мене і залицяльник, Ігор. Вихований і турботливий. приходив, допомагав.

Ігор мене реально заінтригував. Якийсь час ми спілкувалися на абстрактні теми: погода, кухня, ситуація у світі. Кіно знову ж таки. Але потім наші розмови стали все скидатися на воркування двох голубків.

Ігор – повненький, лисуватий. Але чимось мене зачепив. Хороша машина, доглянута щетина та хитрий веселий погляд сірих очей. Швидко знайшов підхід до Платона, товаришують, майстують щось разом.

Так і почалася нова історія мого нового життя… У такий складний і важкий для України і всіх людей час я якось примудрилася… стати щасливою.

У місто ми навіть після настання миру вже навряд чи повернемося. Квартиру я вже віддала в оренду.

Нам тут добре. Село мене багато чому навчило. Виявилося, багато речей в життя взагалі не потрібні, а те, на що у місті не вистачає часу й уваги – дійсно важливе.  Я навчилася постояти за себе, у той же час бути скромнішою, але впертою, коли потрібно. І не опускати руки будь що, вірити у свої сили і в краще, з вдячністю зустрічати кожен новий світанок.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.