fbpx

Після розлучення трохи більше, як пів року тому, я з синочком повернулася до мами в село. А два місяці тому на відпочинок до села повернулися на кілька днів з фронту шість хлопців. Щастя дісталося двом, і тепер я дуже щаслива. Дивлюся у вікно на зірочки й розумію, що у когось з них буде на цій землі продовження

Після розлучення трохи більше, як пів року тому, я з синочком повернулася до мами в село, на збереження, які трохи мала, зробила ремонт в батьківській хаті.

Як же тут добре, як я рада, що можу бути поруч з мамою. Допомагати їй, турбуватися.

Як мені цього усього не вистачало у квартирі у великому місті – городу, за яким дихає обрій, саду яблуневого, над маківками якого золотаві трудівнички гудуть свої бджолині пісні. Огірків і кабачків, розкиданих по рідній землі – збирай, їж-хрумти, в баночки!

Не вистачало розлогої шовковиці, маминих соняхів біля новенького паркану, поставленого ще татовими люблячими руками кілька років тому… Татка немає – а його руки і справи тут всюди, до чого б він не торкнувся – все посміхається мені тепер його доброю щирою усмішкою: «Радий тобі, доню!»

Малий Славко тут щасливий, про мобільний телефон і планшет навіть не щодня згадує – все на вулиці, в саду, на сільському майданчику біля школи з дітворою, нам помічник по господарству вже добрий – за все береться. Додому прилітає втомлений, розпашілий, миється і хутчіш до столу: що там за смаколиків бабуся чи мама наклали повну тарілку? Все уплітає до останньої крихти.

Колись я наївно думала, що полюбила чоловіка – полюблю місто. Та я не вгадала. Чоловік за 8 років нашого шлюбу жодного разу з того дня, як засватав мене, не був у моїх батьків, так і казав: «Мені тошно від однієї думки про село, ваші неасфальтовані вулички і кози-корови».

А мені було важко в місті, хоч і мала роботу, друзів. Всі свята ми проводили з його мамою – холеною пані, яка жодного дня не допомогла мені з дитиною, а коли ми приходили до неї, то мали принести дорогі подарунки і приділяти увагу лиш їй одній. Навіть коли я тримала сина на руках, слухаючи свекруху, вона всім своїм виглядом висловлювала невдоволення – як так можна, відволікатися ще на щось чи на когось, коли вона мовить?

Словом, не склалося моє сімейне життя, хоч я і старалася з усіх сил всі роки.

Розійшлися з чоловіком мирно – відвіз нас у село і забув про наше існування, лиш аліменти перераховує справно невеличкі – людина він порядна.

Ну а я занурилася в свій світ, де мені справді добре.

Славку зараз 9 років, мені – 31. У мами й тата нас двоє, моя сестра з родиною теж в нашому селі живе. Ми дуже дружні, як і з двоюрідними-троюрідними сестрами-братами, яких у нас чимало.

І була би я повністю щаслива, але лютий-2022 змінив життя нас усіх. В той же час мені гріх нарікати на долю й жалітися: село у нас мирне, живе своїм життям: насіння, розсада, грядки, вечеря за старим дерев’яним столом під ще дідусевою грушою…

Світанки і нічні цвіркуни, кури-качки-коза, яблука-абрикоси, варення-закрутки, грозові озонові дощі і огортаючі теплом надвечір’я.

А два місяці тому на відпочинок до села повернулися на кілька днів з фронту шість хлопців. Хтось до родин, хтось, ще не одружений, до батьків.

Які ж вони були стомлені, загартовані, статні, змучені… Кожному хотілося подарувати якесь тепло, віддати щось таке з собою, щоб там, далеко їм було якось легше. Хотілося захистити їх і приголубити…

І я це зробила, так вийшло. Літні зоряні вечори, село… Щастя дісталося двом, з різницею у тиждень. Потім вони поїхали знову туди, звідки не всі повертаються – захищати нашу Україну, нашу рідну землю від орди.

Але я тепер я дуже щаслива. Вже місяць, як я знаю, що при надії. Мама і сестра підтримали мене, я їм все розповіла.

Я не знаю, хто батько майбутньої дитинки. Не знаю, чи повернуться вони обидва, чи хтось один, чи… ніхто.

Поки що я дивлюся ночами у вікно на мерехтливі зірочки й розумію, що у когось з них буде на цій землі продовження. А далі життя само все розставить по своїх місцях і доля вкаже правильні рішення і шляхи.

О. Мірошниченко

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page