Після розлучення я залишилася без даху над головою. І зробила єдине, що лишалося: поїхала на заробітки. Повернулася два роки тому, зараз будую власний будинок, але мене турбує мій кавалер.
Із моїм першим чоловіком Юрієм ми прожили щасливі 10 років, а всього 13. А ось три останні роки я навіть згадувати не хочу – це все було не життя, ворогу не побажаю.
Із Юрієм ми були знайомі зі школи. Навчалися у паралельних класах. Я пам’ятаю, як він носив мій портфель, захищав мене від хуліганів. Після школи все продовжилося, а наші батьки виявилися не праві: вони пророкували нам швидкий розрив через новий життєвий виток.
Та ми не розбіглися, жити разом ми почали вже після університету. Фінансів на орендовану квартиру не було, та й навчання особисто для мене було на першому місці. Натомість були весілля, спільне житло, доросле життя. Я відчувала себе дівчинкою, яка раптом дізналася, що їй уже добре за 20. Для мене все було нове.
Наші справи йшли непогано, і ми навіть обміняли квартиру на більший варіант. Потім народився син, і я подумала, що життя все-таки вдалося. Є чоловік, дитина, квартира. Хороша робота та перспективи.
Так минуло кілька років, доки Юрій раптом не зламався. Він утомився від усього, і на нього напала якась сіра нудьга. Наче б нічого не змінилося, але свого чоловіка я просто не впізнавала.
Почав пити, ображати сина. Я намагалася якось з цим боротися, але все було марно. Витратили прорву грошей. Але мій Юрій зник десь у минулому. Натомість на дивані валявся не знайомий мені чужий чоловік.
А потім ми розлучилися.
Через борги квартиру довелося продати. Я залишила сина під опікою бабусі. Дала їй частину виручених за квартиру грошей і поїхала працювати за кордон. Моя професія була дуже вузькоспрямованою і тому не дуже затребуваною.
В іншому кінці країни я могла б влаштуватися, але переїжджати не було ніякого бажання. Тож я обрала недовгий підробіток, щоб зібрати якийсь капітал чи купити квартиру.
В іншій країні я познайомилася з таким же робітником, як і я. Богдан здався мені гарною людиною: трудоголік, багато жартує, не боїться дивитись у вічі. Чимось він мене зачепив. Ми почали спілкуватися, і я дізналася, що він теж попрощався з колишньою. Але з іншої причини: вона зраджувала.
Час минав, наша дружба міцніла і якось сама собою перетворилася на щось більше. Так і з’явився в мене інший після розлучення. На той час я заробила якісь гроші, а у Богдана закінчувалася віза.
Треба було вирішувати, що робити далі, і я вирішила залишитись з ним. Ми поїхали вдвох додому, маючи в кишені достатньо коштів, щоб якийсь час почуватися нормально.
Я купила шматок землі біля маминого будинку. Вона з моїм сином жила в селі, тож мені так було дуже зручно. Почала будувати будинок. Та й нехай, що не в місті. Є ж авто. Зате повітря чистіше і мама поруч.
Богдан взявся мені допомагати, і в нас нарешті почалися нормальні стосунки. Я знайшла роботу за фахом. А він керував будівництвом, закупівлею матеріалів і ще кілька разів на тиждень їздив на підробітки.
Знайти постійну роботу йому не вдалося, але якісь гроші він приносив. Тим більше, ще й займався будівництвом будинку, бо я в цьому абсолютно нічого не тямлю.
Весь цей час ми жили на орендованій квартирі. Але коли будівництво вже набрало обертів і справа йшла до чистового ремонту, мій Богдан нарешті висловився.
Він зауважив, що вкладає дуже багато часу і сил у будівництво мого будинку. Та ще й гроші на бензин ідуть. А що йому з того? За всіма документами будинок мій і нічий більше.
Тож він був би дуже не проти, якби я виділила йому частку, хоч би невелику. Щоб у разі чого він не залишився без нічого. І без перспектив.
Спершу я думала, що він так жартує: здоровий мужик, зазіхнув на чужу власність. Так, він допомагав, але я винаймала нам квартиру і за продукти найчастіше платила теж я. Які претензії?
Ми навіть не розписані, що там казати. Довіри до нього мало, треба убезпечити себе. Не розуміє, що в мене син і мама – найрідніші люди. Він куди?
За кілька тижнів, максимум місяць, будинок буде готовий. Я все ще не хочу нічого ділити, адже це моя мрія і заради неї я стільки працювала. Але і з Богданом розлучатися не хочеться. Звикла до нього та й де я знайду собі нового хазяйновитого чоловіка?
Ситуація дивна, і я не знаю, як бути. Мама каже, щоб я трималася за нього. А ще краще – заміж виходила, Артему батько потрібен. А я вся в роздумах. Було вже це у мене одного разу. І чого це призвело? Може, жити самій і нічим не ризикувати – не так уже й погано? Може це якраз найкраще? Чи що робити?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
