Після розлучення я залишилися з маленькою дворічною Софійкою сама. Квартира була колишнього чоловіка, тому нам довелося переїхати на орендоване житло. Аліменти були дуже маленькі, я – в декреті.
Тому я радо погодилася переїхати до бабусі Антоніни, коли вона мене запросила. Бо не стало якраз дідуся і бабусі стало самотньо, не звикла вона самувати.
Бабуся Тоня сказала, що їй сумно і самотньо, що нам буде разом веселіше, умовляла мене дуже наполегливо. Я довго сумнівалася, знаючи її не простий характер. Їй 75 років, працювала начальницею, у дитинстві мені часто діставалося від її запального характеру.
Я бабусю попереджала, що дитина маленька, скрізь лазитиме. А в кімнаті, куди вона нас хоче поселити – та сама радянська стінка, в моєму дитинстві її чіпати заборонялося категорично всім.
Але бабуся Тоня запевнила, що все розуміє, і гроші у мене якраз закінчувалися, і я погодилася. Почалося життя під одним дахом з бабусею.
Перший місяць жили ще більш-менш нормально, я підлаштовувалась, як могла. Але поступово бабусині вимоги, умови і заборони зросли.
Те, що раніше було можна, стало не можна: прання – тільки раз на тиждень, у решту часу – руками, Софійці нічого не можна чіпати, крім іграшок, але раніше я намагалася дозволяти їй вивчати все, що безпечно, брати каструлі тощо.
Бабуся почала постійно підвищувати на малу голос, туди не стань, тими дверцятами не хряпни. Якось був уже вечір, я вкладала малу, бабуся влетіла в кімнату, зачинила двері серванта, закричала, що він дорогий був у її час, а ми все зіпсували, за дитиною стежити треба.
Я в той момент здивувалася, сказала, що у нас теж має бути особистий простір. І тепер я зовсім не знаю, як співіснувати з бабусею на одній житлоплощі.
Підкажіть, будь ласка, як мені себе вести, аби не злити бабусю? Я хочу отримати після неї цю квартиру, але бабуся ще міцна жінка, і я не впевнена, що витримаю емоційно.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
