fbpx
життєві історії
Після розлучення я зітхнула вільно. Зовсім скоро почула, що мама підібрала Олегові «дуже гарну жіночку», на свій смак. «Ну нарешті вони всі щасливі», – посміхнулася про себе я. В мене теж життя не стояло на місті.Я давно не була вже «зубрилкою-очкаричкою», зробила операцію з корекції зору, добре заробляла. 

Рома був найгарнішим, найвеселішим, найрозумнішим у нашому класі, за ним упадали всі дівчата, а я любила його з 12 років на відстані, тихенько. Адже я була «сірою мишкою», «зубрилкою» в окулярах, яка тільки й годилася, щоб в неї списати «домашку» чи контрольну…

Ромка і всі ми виросли, закінчили школу. Як же я мріяла про танок з ним на випускному!.. Але мрія лишилася мрією.

Він пішов в армію, а коли повернувся – поїхав з нашого села навчатися до університету у велике місто, в обласний центр.

Я ж на той час закінчувала технікум у нашому райцентрі і збиралася працювати на нашій фабриці. І зустрічалася з Олегом, за якого і вийшла заміж у 21 рік.

Чи була я щаслива з чоловіком? Спочатку наче так. Але якось дуже скоро все почало згасати.

Олег дуже слухався у всьому свою маму, вона лізла у всі наші приватні справи, весь час вимагала онуків, а в нас не виходило…

А потім Олегові запропонували роботу в обласному центрі, друг-однокурсник запросив.

Я дуже зраділа, бо це була можливість вирватися зі свекрушиного полону.

Ми переїхали, я теж пішла на роботу, причому, влаштувалася досить вдало, консультантом у відому торговельну мережу з перспективою росту.

Пожили спочатку у гуртожитку, але через два роки змогли купити власну квартиру, грошей додали мої батьки, і житло оформили на мене.

Але я помилилася. Олег кожні вихідні, на всі свята рвався-їхав у райцентр до мами, а я лишалася. Спочатку сама, потім з’явилися подруги, а ще трохи згодом – коханець…

Ці відносини зовсім не довго окриляли мене, я їх сама розірвала через півроку, але вони дали мені зрозуміти: наш шлюб з Олегом себе вичерпав.

Після розлучення я зітхнула вільно. Зовсім скоро почула, що мама підібрала Олегові «дуже гарну жіночку», на свій смак.

«Ну нарешті вони всі щасливі», – посміхнулася про себе я.

В мене теж життя не стояло на місті.

Я давно не була вже «зубрилкою-очкаричкою», зробила операцію з корекції зору, добре заробляла. Навіть злітала на відпочинок з подругою до Турції І Греції.

Не вистачало лише особистого щастя, хоча періодично я і зустрічалася з різними чоловіками.

Через три роки після розлучення я таки знову вийшла заміж.

Моїм чоловіком став Ігор, представник однієї з фірм, з якою ми працювали. Ігор переїхав до мене, у двокімнатну квартиру, бо сам мав однокімнатну.

Це були теплі, рівні відносини, я відчувала себе жінкою за кам’яною стіною, захищеною, але…

Але не вистачало якогось вогню, пристрасті… Мені хотілося розкритися, розпуститися, наче квітці, щоб мені в цьому допоміг чоловік… Та Ігор виявився не з тих…

І все ж Господь подарував нам дитинку, народився наш Андрійко.

Спочатку, як це часто буває, народження сина оживило наші почуття, вдихнуло в них свіже повітря. Та ви знаєте, що маленька дитинка – то велике навантаження, а мені вже було майже 30. Я дійсно втомлювалася, можливо, стала приділяти чоловікові мало уваги…

Одного разу він необачно лишив телефон на кухонному столі і я прочитала повідомлення: «Чекаю тебе з нетерпінням ввечері! Дуже скучила! З мене – тепла ванна, з тебе – шампанське».

Звісно, боляче було… Але навіть сама дивувалася, що не так вже й сильно. Мабуть тому, що… я не кохала.

– Я не стану забороняти тобі бачитися з Андрійком, але бути разом не бачу сенсу, спокійно сказала я того ж дня. – Тебе чекають ванна і шампанське…

Ігор клявся, що це нічого не значить, просив вибачити, обіцяв, що це не повториться, говорив, що ми обоє повинні заради Андрійка докласти всіх зусиль і зберегти шлюб… І, можливо, і мав він рацію…

Але я хотіла розлучення і свободи.

І отримала їх.

Два роки я вчилася бути в гармонії лише з собою і Андрійком, з друзями.

Їздила до батьків у село і вже не сподівалася на те жіноче щастя, про яке пишуть у книжках.

…Напередодні мого 33-річчя я почала ходити на йогу і дуже з того тішилася, бо давно хотіла. Одного разу в холі фітнес-центру я побачила чоловіка, власника цього центру.

Він мало був схожий на мого однокласника-мрію, розширився в плечах, змужнів, лоб прорізали три лінії зморшок, які його тільки прикрасили…

Наші очі зустрілися. Обоє зраділи. Роман запросив мене на каву, а потім підвіз додому.

«Люблю тебе, люблю, завжди любила, люблю, завжди…» – гучно вистукувало моє серце, а в душі виростали-тріпотіли крила.

Мабуть, так гучно вистукувало і тріпотіли, що Роман почув…

Поїхав від мене пізно ввечері.

Я не знаю, як зветься те, що охопило нас в той вечір і не відпускає досі…

Але знаю, що без його руки які огортають мене сонячним теплом, його посмішки смаку стиглого винограду мені не жити. Я і так існувала без них надто довго…

Роман не говорить мені «люблю», але те, що я від нього отримую, те, що він мені дарує – говорить про все голосніше слів.

Його руки, що огортають мене сонячним теплом, його посмішка смаку стиглого винограду… Як я жила без цього всі ці роки?.. Звичайно, мені не байдуже, що в нього дружина і трійко діток, але я зі школи його кохаю…

Я точно знаю: те, що проживаю зараз я, дано далеко не кожній жінці. Такі відчуття, коли ти летиш просто від подиху, від доторку коханої людини переживають мало хто…

Так триває вже 5 років, і це досить не мало.

Важко бути коханкою. Але те, що я маю на іншій чаші терезів – сильніше.

Так, в Романа дружина і аж троє ще малих діток, і це мене іноді бентежить, як і те, що не часто, але все ж таки мій коханий торкається іншої жінки…

Але в той же час – від щастя чоловіки не шукають добра «на стороні».

Можете жбурнути в мене камінь, осудити…

Та мій гріх – це лише мій, і мені за нього відповідати.

А поки я бачу, знаю, відчуваю: двоє людей в цьому Всесвіті безмежно щасливі, і ці люди – ми з Романом.

А далі – на все воля Божа.

Автор – Олена К.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук заборонено.

Фото – livejournal

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!