Після того, що відповіла мені по телефону мама, я сказала їй, щоб більше від мене дзвінка не чекала. Положивши слухавку я заплакала. З одного боку я її розумію, з іншого – я її дочка, і такий вчинок точно не прикрашає людину. Що робити, в голові не вкладається. Все це дуже дивно.
Я була в безвиході, тому в неділю вирішила набрати маму по телефону, і не лише поговорити, а щоб вона мене розрадила.
Після розмови з мамою я дуже сильно засмутилася. Я ж планувала з нею поділитися, порадитися, а мама просто гаркнула, щоб я перестала скиглити, оскільки в неї і так багато негативних новин через всю цю ситуацію в Україні, а тут ще й я зі своїми проблемами.
Образившись на таку “підтримку”, я порекомендувала мамі, щоб вона дивилися лише гарні новини по телевізору, а я її більше взагалі турбувати своїми дзвінками не буду.
Якщо чесно, я не розраховувала на таку відповідь мами, оскільки останнім часом навалилося стільки, що хоч за голову берись.
Все почалося трохи більше року тому. Мій чоловік Степан почав погано себе почувати, під час обстеження йому сказали, що не все просто. Потрібен час і певні процедури, тому про роботу можна на деякий час забути.
Раніше, коли все було добре, мій Степан мав гарно оплачувану роботу, і практично був єдиним годувальником в нашій сім’ї. Я працювала, але так, можна сказати, на туш і помаду.
Одразу ж після весілля ми придбали з чоловіком квартиру в кредит, їздили на відпочинки, словом, насолоджувалися гарним життям. В одну мить все перевернулося, і Степан був змушений спершу піти на деякий час з роботи, а згодом і зовсім звільнитися. Потім він намагався знайти хоч якусь роботу, але самі розумієте, в наш час, та ще й з таким поганим самопочуттям.
Хто з роботодавців візьме на роботу чоловіка, якому кожні 2 тижні потрібно йти у будній день на процедури, уникати фізичних навантажень, дотримуватись режиму?
Так і вийшло, що вже рік Степан сидить дома, із сином намагається займатися, а я працюю на двох роботах, щоб виходило забезпечити сім’ю всім необхідним хоча б у мінімальній кількості. Кредит ніхто не скасовував, тож більшу частину зарплати ми витрачаємо саме на його погашення.
Інколи навіть приходили думки в голову, щоб продати цю квартиру і позбутися кредиту, але це ж не вихід.
Ще й зі сином невеличкі проблеми. То одне щось вилізе, то інше. Вже в другому класі, а досі всі букви не вимовляє. Два рази в тиждень їздимо до логопеда на прийом.
Чесне слово, якесь замкнуте коло виходить. Степан займається із сином, як тільки може, книжки йому читає, табличку множення вчать, додавання, віднімання, але син все рівно відстає на фоні своїх ровесників. Фахівці кажуть, треба почекати. Але ж чекати це теж не вихід.
Якраз цим я і хотіла з мамою поділитися, щоб вона хоч мене розрадила, і сказала, що все буде добре, що потрібно просто почекати трішки.
А вона ось так зі мною вчинила. Сіла та й плачу від несправедливості такої.
Що робити? Кому можна душу вилити?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua