Ніколи не думала, що рідна дитина виставить мене за двері, залишивши без копійки.
Мій зять – бездушна людина! Це я зрозуміла давно, ще коли дочка перестала допомагати мені копієчкою. Хоча Таня знає, як важко жити в нашому селі. Поїхала вона так давно, що її сусіди вже при зустрічі і не згадають навіть. А чоловік її жодного разу до тещі, тобто до мене, не навідався, не подзвонив і не допоміг.
От як називається чоловік дочки, який власну тещу ні в що не ставить? Я б сказала, та промовчу.
Моя доня Тетянка завжди була тихою та працьовитою. Інших дітей мені бог не дав, але ми добре впоралися вдвох. Є у нас невеликий будиночок у селі та маленьке господарство: кури, гуси, колись і корова була. Від чоловіка мого давно й слід зник, але це, мабуть, на щастя. Недолугий був чоловік, тільки й умів, що влазити у борги.
Коли донька закінчила школу, їй уже виповнилося 18, дуже хотіла вступати до університету у найближчому місті. Але ми, підрахувавши наші скромні запаси, вирішили, що університету не потягнемо.
Тоді і з’явилася в мене ідея відправити її з моєю давньою подругою до Польщі, на заробітки. Життя там у рази краще, місто велике, можливості всякі. І Таня теж так думала – зібрала речі і поїхала з тіткою Оленою.
Справи в неї пішли добре. Хоч робота була і нелегка, на птахофабриці, але копійчину свою мала. І мені допомагала – щомісяця висилала 200 євро, а цих грошей мені з головою вистачало, щоби прожити в нашому маленькому селі. Мені тоді було вже тяжко стежити за господарством, корову продала. Тільки гуси якийсь час ще залишалися.
Не минуло й трьох років, і Танюшка вийшла заміж. Зять мій новоспечений, за словами дочки, був одним із її начальників-бригадирів, поляк. На честь весілля дуже хотілося побачити свою доньку, і вона приїхала. Тільки без зятя, роботи у нього багато.
Приїхала і нічого не привезла. Ні, цукерки там усілякі, ковбаску – цього добра вистачило ще на місяць. А так, щоб мамі чимось фінансово допомогти, то ні. Адже я вже 8 років не можу знайти роботу, нема її в селі. Та й Таня сама мала бачити, що половина села за останні кілька років зникла. Одні люди похилого віку залишилися, нікому тут працювати.
Погостювала тиждень і назад поїхала. З того часу дзвонила дочка все рідше, а потім і зовсім перестала переказувати гроші. Мені, звісно, було нелегко. Незручно дзвонити та просити грошей на хліб, особливо у власної дитини.
Та все ж таки у нас прийнято, щоб діти за своїми старими доглядали. Але Тетяну мою повністю поглинуло міське життя, я це бачила. Вона мала свою причину: раніше це були її гроші, а тепер усім бюджетом розпоряджається чоловік. Їй ніяково ось так взяти 200 євро для своєї бабусі.
І тоді я подумала, що сама впораюсь. Вирішила знайти роботу – прибиральницею у місті. Це була помилкова витівка, не знаю, як вона спала мені на думку. Спочатку потрібно було встати о 6-й ранку, потім трястись в автобусі годину, потім кілька годин працювати, не розгинаючи спини.
Потім знову година в автобусі, а там і вечір настав. Стара я вже стала для цього, досі пам’ятаю, як хворіла моя спина.
Настали важкі часи. З хати було соромно вийти – усім довкола винна. Комусь гроші, комусь мішок картоплі. Сусіди перестали зі мною вітатись, дочка не дзвонила. Вирішила я зібрати речі та поїхати туди, де, як я думала, на мене чекали.
Добре, що в мене ще залишилася пара золотих сережок. Заклала їх до ломбарду, купила квиток в один кінець і поїхала. Адреса в мене була ще з тих часів, коли Таня могла з посилкою і гроші переслати. Ох і давно це було.
Я подумала, що вона побачить, згадає матір і схаменеться. І спочатку здалося, що так і сталося – вона рада була мене бачити. А я була рада у два рази більше, бо усвідомила тільки зараз, як добре у моєї доньки все в житті влаштувалося.
Будинок величезний, двоповерховий. З садом, огорожею, кованою брамою. Мабуть, це чоловік її будинок збудував. Значить, і справді якийсь бригадир. Дочка мені виділила гостьову кімнату (у них навіть є кімната для гостей!) поряд із другим санвузлом.
Там же для гостей стоїть великий телевізор. У мене трохи сльози не навернулися: на телевізор для гостей гроші є, а мамі вислати гроші, так ні. Але я все вибачила.
Все було добре: дочка працювала, чоловік її теж, а я вдома сиджу тихо, як мишка. Дивлюся серіали, зрідка спускаюся до холодильника і назад. Мене було не видно і не чути! Я сподівалася, що тепер я нарешті можу постаріти в спокої, але ні. На третій тиждень до мене прийшов зять і спитав, коли я їду. Бо незабаром до них навідаються гості, а я займаю кімнату.
Дивлюсь на дочку, а вона за чоловіка ховається і мовчить, нічого не каже. Тоді я вирішила нагадати, що в мене за душею немає ані копійки, я бідна жінка похилого віку. Але він не розгубився, відкрив гаманець і відрахував близько 800 злотих на квиток назад. Сил моїх не було на нього дивитись, але робити не було чого. Довелося взяти гроші та піти пакувати валізи.
Я б і сама не залишилася в будинку, де мені так не раді. Просто не думала, що так вийде. Завжди підозрювала, що зять у мене з гнильцем, а тепер точно знаю.
Таня теж була непохитна – допомогла мені зібрати речі, відвезла на вокзал і посадила в поїзд, все пройшло так мило і спокійно. Я сіла у вагон і тут же розплакалася.
Невже такі заможні люди не мають кімнати для старої матері? Я ж цю дитину виростила, я її туди відправила, а тепер мені немає поруч з нею місця. І я сама не знаю, чи моя дочка зіпсувалася, чи цей нелюд її так змінив. От як мені доживати на самоті в своєму селі?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
