fbpx
життєві історії
Після того, як ми попрощалися з Яриною, мама увійшла в мою кімнату, і наказовим тоном сказала, що я повинна вийти заміж за Валеру і виховати її онучок, як своїх рідних. Тільки, боронь боже, щоб дівчатка хоч раз назвали мене – мамою. – У вас є мама – Ярина! Просто вона на небесах. Ніколи про це не забувайте! – Я завжди була тінню. Тінню своєї сестри

Після того, як ми попрощалися з Яриною, мама увійшла в мою кімнату, і наказовим тоном сказала, що я повинна вийти заміж за Валеру і виховати її онучок, як своїх рідних. Тільки, боронь боже, щоб дівчатка хоч раз назвали мене – мамою. – У вас є мама – Ярина! Просто вона на небесах. Ніколи про це не забувайте! – Я завжди була тінню. Тінню своєї сестри.

Ярина була у цій заможній сім’ї просто сонечком, якому батьки не могли натішитися. У ній все було чудове і зовнішність, і здібності, характер. Товариська, душа будь-якої компанії, дівчинка не завдавала батькам жодного клопоту, вона захоплювалася фотографією, чудово вчилася і взагалі була мрією мами та тата.

Ось чому батько та мати не зраділи, коли виявилося, що вони вдруге стануть батьками. Навіщо ще потрібна дитина, якщо вже справдилися всі мрії. Але нічого не поробиш.

Чоловік сподівався, що на світ з’явиться хлопчик, він хотів спадкоємця, але з’явилася дівчинка Іринка. Мати була з нею холодна, рідко зверталася на ім’я, в основному просто не помічала. Батько теж був захоплений виключно роботою, дітей та дружину він не балував своєю увагою. Єдина людина, якій потрібна була Ірина, — це Ярина.

Старша сестра дуже любила молодшу, дбала про неї. Час минав, Ірина так нічим і не змогла здивувати батьків, єдиним її захопленням були книги, вона могла читати дні безперервно, занурюючись у світ мрій і фантазій. У цей час старша сестра подорослішала. Мати підшукала їй хорошого чоловіка. Сперечатись із мамою було марно, вона завжди домагалася того, чого хотіла. Так і тут.

Було весілля, наречені переїхали в окремий будинок. А потім Ярина поділилася радісною новиною. Вона чекає дитину і незабаром у сім’ї з’являться близнюки. Ірина теж була щаслива за сестру, почала допомагати облаштовувати гніздечко і готуватися до появи малюків.

Ось тільки доля влаштовує випробування, пройти які не завжди можливо. Під час появи на світ маляток, Ярини не стало.

Ця звістка просто приголомшила Ірину. З життя пішла єдина дорога людина. Мама, Тамара Степанівна, увійшла до її кімнати без запрошення, вона навіть не назвала ім’я дочки, просто звернулася: “Ти маєш вийти заміж за Валерія, ти маєш виховати моїх онучок”.

Невідомо що саме більше вплинуло на рішення Ірини, пригніченість після відходу сестри, жалість до племінниць чи звичка підкорятися матері. Але Ірина  погодилася. Дівчатка, які ніколи не бачили рідну матір, називали мамою Ірину. Але Тамара Степанівна не давала нікому помилятися і забувати про Ярину. “Називайте її тіткою, вона вам не рідна мати”.

Ірина у сім’ї батьків та у своїй другій сім’ї була просто тінню, тінню своєї сестри. Вона не жила, вона просто виконувала свій обов’язок. Вона чекала, коли дівчатка підростуть. Єдине, що Ірина зважилася зробити для себе це закінчити університет. Її захоплювала психологія, і вона вирішила отримати диплом з цієї спеціальності.

Чоловік не підтримав її. Він не розумів навіщо Ірині треба вчитися і працювати, адже у нього хороший дохід, вона нічого не потребує, може дозволити собі будь-яку примху. Але у своєму рішенні Ірина виявилася вірною собі.

Тамара Степанівна постаріла, вона часто називала Ірину Яриною, а тій хотілося вигукнути: “Мамо, я Ірина, побач нарешті мене!”, але вона мовчала. Та одного разу не витримала і “відповіла” матері за всі роки образи, які довелося пережити. Але це нічого не змінило. Тамара Степанівна була вже досить стара і ніяк не відреагувала на вчинок молодшої доньки. А потім Ірина годувала маму з ложечки, мила. А мати дивилася на неї порожніми очима, які нічого не розуміли.

Племінниці виросли, вийшли заміж.

Було це напередодні Різдва. Різдво – сімейне свято. Ірина, як завжди, готувала на кухні святковий стіл. Валерій, як завжди, сидів у кабінеті. За всі роки життя Ірина не могла пригадати, щоб він цікавився ще чимось, окрім роботи. Іноді запах домашньої їжі виманював його з кабінету. Ірина вимкнула грубку, зняла фартух і жбурнула убік, переодягнулась у пайту.

Вона відчинила двері до кабінету Валери. “Зараз закінчу і вийду”, – звично відповів Валерій. “Валерію, я йду”, – сказала Ірина. “Добре, тільки довго не затримуйся, Різдво ж”, — додав не підводячи очей Валера. Ні, я йду назавжди. Дівчатка виросли, я свою обіцянку виконала, прощай”. Вона розвернулася і пішла вниз. Валера дивився їй услід з подивом. Він ніколи її не розумів, а втім, і не намагався це зробити.

На кухні в духовці запікались голубці.

А Ірина йшла по засніженій вулиці до своєї однокімнатної квартири. Там на неї чекали улюблені книги. Вона більше нікому нічого не винна. Вона вільна. Вона може пожити для себе. Вона може бути просто Іриною.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила героїня історії, що погодилася виховувати дітей своєї сестри? Що б ви могли порадити Ірині у її ситуації?

Фото ілюстративне