Після того, як ми усиновили маленького Тарасика я була найщасливішою мамою на світі. Скільки тепла і радості він приніс у наш дім. Як довго ми відкидали цей варіант, як довго вагалися. А недавно Артемко якось дивно сидів у своїй кімнаті за письмовим столом, а після покликав до себе. На столику був малюнок, над яким він так старанно працював. Вмить мої очі наповнились слізьми.
– Я не витримую, Тарасе. Скільки ще я повинна чекати? Чи ти справді не бачиш, що час тікає? – я сиділа навпроти чоловіка втупившись в стінку.
– А що ти хочеш від мене почути, Олено? Що я винен у всьому? Так, я знаю, що важко. Але хіба я можу це виправити? – відповів Тарас, ледве стримуючи емоції.
Цей діалог не залишає мене спокійною. Він повторюється у моїй голові знову і знову, щоразу спонукаючи думати: чи могла я зробити щось інакше? Чи могла б уникнути цього всього?
Мені 35 років, і я живу в маленькому містечку на заході України. Моє життя мало б бути щасливим: люблячий чоловік, наш невеликий, але затишний будинок і стабільна робота в місцевій бібліотеці. Та все затьмарювало те, що ми з Тарасом не мали дітей.
Спроби стати батьками тривала роками. Ми пройшли безліч обстежень, процедур, витратили майже всі заощадження. Лікарі не могли знайти конкретної причини, але результат був один: наші мрії про дитину залишалися лише мріями. Зрештою, вони сказали те, чого я боялася найбільше: шансів практично немає.
Тоді я думала, що це кінець. Але сталося щось, що перевернуло мій світ. Одного ранку Тарас сказав, що його давній друг, Олег, який разом із дружиною займався волонтерством у дитячих будинках, запрошує нас відвідати один із закладів. Я не була в захваті від цієї ідеї. Чужі діти тільки нагадували б мені про те, чого я ніколи не матиму. Але Тарас наполягав.
Це був звичайний сірий будинок, обгороджений високим парканом. Усередині – десятки дітей різного віку. Їхні очі сяяли від цікавості, але водночас у них було щось таке, що торкнулося мене до глибини душі – невимовна туга за домом, за любов’ю.
Саме там я познайомилася з Артемком. Йому було лише три роки. Маленький, з кирпатим носиком і великими карими очима, він підійшов до мене і просто взяв за руку. Його крихітна долонька, яка намагалася знайти захист, стала для мене ключовим моментом.
– Ти будеш моєю мамою? – запитав він. Я застигла, не знаючи, що сказати.
Тієї ночі я не могла заснути. Тарас помітив моє хвилювання.
– Ти про того хлопчика, правда? – запитав він.
– Я не знаю, Тарасе. Але його слова… Вони не виходять з голови.
Далі все відбувалося, наче в якомусь сні. Ми почали збирати документи для усиновлення. Було багато перешкод: бюрократія, необхідність відповідати вимогам, наша власна невпевненість. Але через кілька місяців Артемко став частиною нашої сім’ї.
Він змінив усе. У домі з’явився сміх, радість і навіть хаос, якого так бракувало раніше. Але водночас прийшли і нові виклики. Артем був замкненим, іноді раптово плакав без видимої причини. Він боявся залишатися наодинці. Мені довелося багато вчитися, аби зрозуміти, як бути для нього справжньою мамою.
Одного разу він підійшов до мене з малюнком. Це був простий, дитячий малюнок: чоловік, жінка і маленький хлопчик, які тримаються за руки. Він простягнув його мені і тихо сказав:
– Це ти, тато і я. Я нарешті маю свою сім’ю.
Ці слова були для мене найкращою нагородою.
Сьогодні я ділюся своєю історією, тому що знаю: є люди, які бояться зробити такий крок, як ми. Вони сумніваються, вагаються, бо не знають, чи впораються. Але я можу сказати одне: прийняти дитину в своє серце – це не лише подарунок їй, це подарунок і для вас самих.
Якщо у вас є можливість змінити чиєсь життя на краще, зробіть це. Адже, можливо, саме ви – той самий шанс на щастя для когось, хто чекає на вас.
Що ви думаєте про це, друзі? Можливо, хтось із вас мав схожий досвід? Я буду рада почути ваші думки чи поради, бо наша історія ще триває, і я вірю, що попереду лише найкраще.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
