fbpx
життєві історії
Після того, як ми з батьком “трішки” попрацювали з сапкою в городі у бабусі, мені терміново потрібно було поїхати в місто. Повернувшись, тата я дома не застала. – Не чіпай його!, – сказала мені бабуся дивним голосом. – Відколи з життя пішла твоя мати, я його таким щасливим ніколи не бачила. – Настав час прощатися. Бабуся, як завжди, носила і носила в багажник гостинці. А по обличчю ж видно, щось вона хоче запитати

Після того, як ми з батьком “трішки” попрацювали з сапкою в городі у бабусі, мені терміново потрібно було поїхати в місто. Повернувшись, тата я дома не застала. – Не чіпай його!, – сказала мені бабуся дивним голосом. – Відколи з життя пішла твоя мати, я його таким щасливим ніколи не бачила. – Настав час прощатися. Бабуся, як завжди, носила і носила в багажник гостинці. А по обличчю ж видно, щось вона хоче запитати.

Рік той був досить спекотним і посушливим і тому ми з батьком вирішили поїхати до бабусі в село раніше звичайного. Довго ми там бути не збиралися, так як бабуся була людиною доброю, але з твердим характером і довго у неї знаходиться було досить важко. Вже через пару днів вона починала бурчати з приводу і нас намагалася “виховувати”. Закинувши в автівку все необхідне, ми покинули місто.

Село нас зустріло запахами свіжоскошеної трави і коров’ячого гною. А бабуся домашнім квасом і пиріжками з цибулею, і яйцем. Швидко перекусивши, бабуля нас відразу взяла в оборот і відправила в город на грядки. Скажу, що саджала вона, як ніби на п’ять років вперед.

Соток 20 картоплі, по сім грядок моркви, цибулі, і ще неймовірна кількість овочів. І як тільки вона з цим всім управлялася? Не зрозуміло. Швидше за все працювала звичка готувати про запас, та й землю закидати було шкода.

В городі вже хтось працював. Підійшовши ближче, я побачила жінку. Я її знала, вірніше тільки кличку “Бідненька”. Не одноразово я зустрічала її раніше біля смітників, які поруч з магазинами.

На вигляд їй було близько 50 років, одягнена вона була не охайно: коротке не мите волосся, запрана і місцями дірява зимова кофта, явно чужа, чоловічі спортивні штани, калоші і теплі шкарпетки. Незважаючи на неймовірну спеку, їй було так комфортно. Вона, не звертаючи на нас увагу, продовжувала досить спритно прополювати картоплю.

Жила вона в селищі вже років п’ять і була бездомною. Звідки вона прийшла було невідомо, але ночувала вона то в одному закинутому будинку, то в іншому. На що жила теж не відомо.

Часто вона наймалася на чоловічу роботу: дров наколоти, води наносити. Мабуть і зараз її бабуся найняла для прополки. З чаркою в руках її не бачили, з місцевими теж не бовталася. Але набрякле обличчя і зовсім не мите волосся дало їй кличку.

Прополювати було складно. Спека, ще та, та й трава була дрібна і не хотіла висмикувати без моркви. Через годинку ми з батьком вирішили перепочити і присіли в тіні.

Бідненька продовжувала наполегливо працювати з неймовірним завзяттям. Батько зайшов в будинок, виніс холодного квасу і запропонував охолодитися й жінці. Вона начебто навіть і не повірила, що це їй.

З легкою настороженістю вона взяла склянку, швидко її осушила і подякувавши повернулася до роботи. Через 2 години роботи, з морквою було покінчено. Грядки були чисті, хоча і місцями моркви теж в рядах не було – позначалася моя недосвідченість.

Бабуся накрила нам на вулиці стіл. Салат з огірків і помідорів, капусняк і знову пиріжки з цибулею і яйцем. Я з жадібністю накинулася на їжу, батько ж пішов кликати до столу робітницю. Вона весь час мовчала, і іноді піднімала збентежені очі на когось з нас.

Була десь сьома вечора. Батько сходив в магазин за розливним пінним і під незадоволений погляд бабусі відправився в город, в приємну прохолоду дерев. Бідненька відмовилася складати йому компанію і продовжила працювати. На мій превеликий подив, батько взяв сапку і пішов їй на допомогу.

Через пару годин, коли вже стало темніти, вони закінчили майже половину городу. З городу чулися жарти тата і приглушений сміх його “колеги”. Вона отримала розрахунок за робочий день від бабусі і пішла до себе.

Наступного дня я прокинулася в 10-й годині. Бабуся поралася на кухні, батька не було. Побачивши мене, бабуся з ходу почала бурчати:

– Виспалася? – запитала вона у мене, і не дочекавшись відповіді продовжила – Ще б не виспалася, а батько з ранку вже на городі, Бідненькій допомагає. Здалася вона йому. Я кому платити буду?! Синові? Працювала б і працювала, ні, поліз. А у мене паркан на городі повалився. Ставити потрібно.

Я вийшла в город до батька й здивувалася. Бідненька була в старенькому, але чистому сарафані, на голові акуратно зав’язана хустка. Тільки калоші були ті ж. Батько спритно орудував сапкою і розповідав свої армійські байки. Весь день вони працювали в городі разом, і до кінця робочого дня я вже стала чути і її голос.

Вона активно вела бесіду. Увечері з городом було покінчено, і батько урочисто обіцяв приступити завтра до плоту, який завалився.

Яким же було моє здивування, коли на третій день, я побачила батька в компанії Бідненької. Він заливав цемент, а вона йому активно в цьому допомагала. На питання бабусі “Навіщо її покликав?” Він просто відповів “На допомогу”. І переконав бабусю, що оплатить роботу сам.

На п’ятий день нашого “відпочинку” я вже знала, що її звуть Катерина і побачила, що вона працювала нарівні з батьком. Вона вправно орудувала молотком при будівництві паркану, хвацько залізла на сарай, коли міняли дах і навіть давала татові поради з будівництва. Увечері бабуся раптом потепліла і запросила Катерину в баню.

Як же я була здивована! Катерина вийшла з лазні рум’яна, усміхнена, зовсім інша людина. Неможливо було впізнати в ній ту замазуру, яка ще недавно працювала у бабусі в городі.

У неї було коротке, але дуже блискуче, здорове волосся, шкіра засмагла, чиста і сяюча. А посмішка була настільки щирою, що в мить всіх зачарувала. Бабусин сарафан вигідно підкреслював фігуру жінки, як ніби був зшитий якраз під неї. Здавалося, що вона залишила в лазні, мінімум десяток років.

Ми всі не могли повірити своїм очам. Бабуся швиденько накрила на стіл і дістала зі своїх запасів пляшку “мутненької”. Тут Катерина не стала відмовлятися і залпом випила половину склянки. Весь вечір вони просиділи з татом на вулиці.

З’ясувалося, що вона багато років прожила з матір’ю десь в маленькому селі біля Польщі. Матері не стало, а з заміжжям не склалося. Жінка не могла стати матір’ю. Чоловіки, як тільки про це дізнавалися, відразу зникали без сліду. Квартира матері залишилася їй з братом, але брат спочатку свою частину прогуляв, а потім і сестру загнав у кредити.

Квартиру забрали. І тоді вона поїхала “на заробітки в наші краї”, та так і залишилася.

Наступного дня, батько пішов до Катерини. Їй потрібно було готувати будинок до зими, і батько запропонував їй свою допомогу. Будинок був багато років занедбаний, вимагав багато сил і часу. Я ж у справах поїхала через пару днів в місто.

Через 2 тижні я вирішила їхати за батьком. Відпустка його закінчувалася, а він ніби й забув про це. Приїхавши до бабусі, батька я не застала.

– На рибалці, – повідомила бабуся, і вкрадливим голосом додала – з Катериною. Ти тільки не лізь до нього. Я вже давно його не бачила таким. Цвіте мужик! Після того, як не стало твоєї мамки вже більше 10 років минуло, а він сам по собі жив. А тут на тобі – Катька, хто б міг подумати? – закінчила вона.

Увечері повернувся батько. У відрі плескалися карасі, а поруч з ним йшла сяюча Катерина. Батько ніби забув зовсім про те, що його відпустка закінчується і навіть засмутився.

Настав останній день, батько збирався додому. Катерина не прийшла. Бабуся забила багажник зимовими заготовками і здавалося, що дуже нервує і хоче щось сказати. Але не наважувалася. Вже коли ми сиділи в автівці, вона заглянула у вікно автомобіля, і невпевнено запитала: – А з Катериною ти попрощався? Що я скажу їй?

– А нічого не потрібно говорити, матінко! – відповів він, – я її з собою забираю! – і підморгнувши завів мотор.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page