Після того, як ми з Орестом розписалася, моя свекруха виставила у себе в соцмережі наше фото і позначила мене. Ввечері я зайшла і побачила дивного змісту коментар від мами, яка вже давно живе в Канаді: “Я звичайно вітаю молодих, але боюсь, що наречений скоро пожаліє про свій вибір. Моя дочка має не простий характер”. Я проплакала весь вечір, а Анна Іванівна тут же видалила це непорозуміння
Коли я побачила на дачі цю скриньку, а в них листи, з так омріяним мені текстом, я ледь не знепритомніла. – Тату, як це розуміти? – Я нічого тобі не скажу, йди з цими питаннями до матері. Я і пішла.
Зараз приказка “один за всіх і всі за одного” викликає у мене сміх. У свої 40 років я не вірю людям, я не вірю нікому, я знаю, що зрадити може будь-яка людина, заради своєї вигоди, навіть рідний і найближчий може обдурити і зрадити.
Я народилася і виросла в хорошій, навіть можна сказати благополучній родині, мама з татом працювали на заводі, коли мені було 6 років у мене з’явилася сестричка Василина, в загальному сім’я наша ні в чому не відрізнялася від середньостатистичної сім’ї того часу. У п’ятому класі у мене з’явилася мрія – стати лікарем хірургом. Сказавши про це мамі, вона мене похвалила і сказала, що для того, щоб вступити до медінституту, потрібно добре вчитися, щоб скласти іспити.
Усі наступні роки я не вилазила з бібліотек, я стала книжковим хробаком, мене перестали цікавити розваги, якими цікавляться підлітки, головним захопленням для мене були книги і навчання. Звичайно, це принесло свої плоди, і в 8 класі я стала відмінницею, переможцем різноманітних олімпіад, в випускному класі я практично не спала, у мене була мрія, і я до неї йшла.
Закінчивши школу із золотою медаллю, я разом з мамою поїхала вступати до медичного університету в обласне місто, здавши всі іспити мені сказали їхати додому і чекати листи про зарахування, якщо листа не буде, то, на жаль. Я чекала лист кожен день, але його не було, в середині серпня мама сказала, що дзвонила з роботи в університет, там сказали, що я не пройшла, не вистачило балів, сказали, що треба добре було вчити, документи мені пришлють пізніше і прислали через 2 тижні.
В той час на мені не було лиця. Мама пізніше сказала, що я не досить розумна, щоб вступити до такого вузу. Після, звичайно, були розповіді про те, що дівчина, яка вчилась гірше за мене, поступила і хтось ще там, але мені було вже все паралельно, я просто днями сиділа в кімнаті і дивилася в стіну.
Заспокоював мене батько, він постійно говорив, що можна пізніше вступити, і я вирішила поступати на наступний рік, але не вийшло. За цей рік я влаштувалася працювати в магазин, щоб не сидіти у батьків на шиї, де власне і проходить все моє життя.
У 23 роки я вийшла заміж, завагітніла, але, на жаль, мамою так і не стала. Після цього мене кинув чоловік, на нервовому грунті почалися проблеми зі здоров’ям, а в кінцевому результаті лікарі сказали, що самостійно стати мамою я не зможу…
Жила від зарплати до зарплати, іноді грошей навіть на шматок хліба не було, але допомогти мені не було кому, так як мої батьки 10 років тому виїхали до Канади до моєї сестри Василини.
Вона після закінчення школи вступила до інституту на юридичний факультет, там познайомилася зі студентом по обміну, вийшла заміж і виїхала до Канади. Через час забрала батьків, щоб вони тут одні не були, адже у них тільки одна Василина дочка, а Катька то так, невдячна дочка. І все тому, що в один прекрасний день, мама попросила мене допомогти батькові прибрати на дачі, яку вони вирішили продати. Ми пів дня вигрібали сміття і серед купи сміття і мотлоху, я знайшла скриньку, в ній 2 листи з медичного університету.
У першому листі йдеться, що я поступила і зарахована як найкраща з абітурієнтів, мене просять приїхати написати заяву, в другому листі просять, якщо я передумала, то потрібно приїхати і забрати документи. Я схопила листи і до батька, він опустив голову і сказав запитати у матері.
Того вечора була серйозна розмова, мені просто мама сказала: “Так я їх заховала, а що ти хотіла, щоб я дала тобі можливість поїхати вчитися, а за Василинкою хто б дивився? Я і в університет їздила, і заяви від твого імені написала, сказала, що при надії ти, заміж збираєшся”.
У той момент у мене не було ніяких слів. Батьки продали все і поїхали, а я орендувала кімнату.
П’ять років тому я познайомилася з Орестом, ми зійшлися, він був одружений, але дружина, ставши мамою, злякалася відповідальності і втекла з лікарні, написавши відмову від дитини.
Його дочці Насті вже 8 років, вона називає мене мамою, адже коли ми познайомилися, їй було 2 роки. Чотири роки тому я влаштувалася в великий гіпермаркет, їздити далеко, але платять більше, 3 роки тому ми розписалися, і я удочерила дівчинку, на розписці були тільки друзі та батьки Ореста, які називають мене дочкою, мої ж батьки, коли побачили фото в соц. мережі написали коментар: “Дуже гарний хлопець, дуже його шкода, що таку дружину вибрав, сподіваємося він одумається”.
Побачивши це, свекруха видалила і сказала: “Забудь, дитинко, не ображайся на них, вони ще одумаються”. А я і не хочу, щоб вони одумалися, після того як вони знищили мою мрію і мої старання, я про них навіть чути не хочу. Я не можу зрозуміти, як так можна було вчинити з рідною людиною, зі своєю дочкою?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
