Після того, як не стало чоловіка, син переїхав жити до мене. Антону сорок років, але життя в нього склалося не так, як би я цього хотіла. Він не одружений і як такої роботи немає. Ще коли був живий чоловік, то всіма фінансами розпоряджався він. В Дмитра це справді гарно виходило. Ось тому коли в домі оселився Антон, я віддала йому весь доступ до своєї пенсії. – Мамо, не хвилюйся, я про тебе подбаю, – говорив він. Але з кожним днем я все більше відчувала, що зробила помилку. Одного дня правда таки відкрилася.
– Антоне, я сьогодні заберу свою пенсію сама, – наголосила я сину. Він з того всього навіть голову від телефону підняв і пильно глянув на мене і усміхнувся, але не тим добрим, теплим поглядом, а тим, що змушує тебе почуватися маленькою і смішною.
– Мамо, що ти придумала? Для чого щось міняти? Я ж усе контролюю. Ти ж знаєш, що я про тебе дбаю.
Я вдихнула глибше, намагаючись не відступити. Усередині мене вже давно росло це відчуття – щось було не так. Щось я дозволила, щось проґавила.
Мого чоловіка не стало рік тому, і я, чесно кажучи, тоді просто не розуміла, що робити. Ми з ним усе життя разом були, усе ділили, але рахунками займався він. А коли його не стало, я заплуталася.
Антон тоді сказав, що допоможе, і я була йому вдячна. Син дорослий, майже сорок, але життя якось не склалося – постійні підробітки, жодної стабільності. Я була рада, коли він переїхав до мене. Було лячно жити самій, а він запевнив, що тепер усе буде добре.
Перші місяці і справді було легше. Він робив покупки, оплачував рахунки, навіть приносив мені ліки, коли я занедужала. Я віддала йому пенсійну картку, бо навіщо мені ті формальності? Він же все одно про мене піклується.
А потім почалися дивні речі.
– Мамо, тобі ж багато грошей не треба? – казав він, коли я просила трохи більше, ніж двісті гривень на місяць на дрібні витрати. – У тебе все є. Нащо тобі більше?
І я мовчала. Врешті-решт, я й справді не ходила по магазинах, не купувала дорогого одягу. А от Антон… у нього з’явився новий телефон, ще одна пара брендового взуття.
Я обережно запитала:
– Де ти береш гроші на все це?
Син навіть не кліпнув:
– Я ж бюджетом розпоряджаюся, мамо. Це все для тебе.
Для мене? Нові навушники і розумний годинник? А як же я, яка змушена чекати, коли він кине мені пару гривень на власні потреби?
Це відчуття – що я гість у власному домі – наростало. Тепер він вирішував, що ми їмо, що купуємо, коли я можу вийти з дому. Після чергового відмовленого прохання купити мені нове пальто я зрозуміла, що мовчати більше не можу.
Я поговорила з сусідкою Тамарою. Вона, на відміну від мене, з молодості сама керувала своїми фінансами.
– Як це, у тебе навіть немає власного банківського рахунку? – обурилася вона.
Я розгублено знизала плечима.
– Ну, чоловік же завжди займався цим, потім Антон…
Тамара хитро примружилася.
– А якщо ти захочеш піти до перукаря? Купити собі нові туфлі? Дати комусь у борг? Ти що, маєш благати сина?
Ці слова били важчі за правду. Бо саме так і було. Я жила в своєму домі, але почувалася залежною.
За кілька днів ми разом пішли до банку, і я відкрила власний рахунок. Працівниця банку все пояснила – як користуватися карткою, як знімати гроші. Я почувалася ніяково, але водночас… такою вільною, як давно не була.
Коли Антон дізнався, що я більше не передам йому пенсію, він просто ошаленів.
– Як ти могла?! – вигукував він. – Ти що, мені не довіряєш?!
Я спокійно сказала:
– Це мої гроші, Антоне. Я буду сама ними розпоряджатися.
Він мовчки почав пакувати речі. Я дивилася на нього і розуміла, що це не я його втратила. Це він втратив мене.
Наступного ранку його вже не було. Ні записки, ні дзвінка, ні навіть повідомлення.
Але знаєте що? Мені стало легше. Так, було сумно, але я нарешті могла жити, як хочу. Купувати те, що потрібно мені, а не те, що вважав за потрібне мій син. Я знову почала ходити до церкви, зустрічатися з подругами, навіть поїхала в санаторій.
Через місяць Антон написав: “Як справи?”
Я відповіла, що все добре. І це була правда.
А як ви думаєте, чи правильно я вчинила? Чи повинна була я ще більше терпіти? Чи має право дитина так розпоряджатися життям матері?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
