Після того, як не стало чоловіка, я ледь зводила кінці з кінцями. – Тобі не потрібно працювати, доглядай дітей, а про фінансову сторону подбаю я!, – говорив мені чоловік. Ми взяли кредит, оскільки будували хату, ростили дітей, та в один момент мій світ рухнув. Все сталося так раптово, що я не знала навіть, як собі пояснити де Ілля, не те щоб дітям. А потім слова сусідки, які гуділи в голові: “А ти знаєш де зараз твій син?”
– Мамо, а в нас немає булочки з маком і масла до чаю? – почувся голос мого дванадцятирічного сина Олега, і я ледь не впустила чашку з рук. – Я ж йому вчора обіцяла…
Я обернулася до нього, намагаючись приховати сльози. Скільки часу я вже намагаюся звести кінці з кінцями, але все одно не можу дати дітям навіть таких простих речей, як свіжий хліб.
– Синку, я зараз щось придумаю – тихо промовила я, хоча й сама не уявляла, де взяти гроші. Олег лише зітхнув і одягнувся, щоб іти до школи, а моя десятирічна донька Дарина сховала погляд, ніби боялася дізнатися правду.
Мене звати Мар’яна. Я звичайна жінка з селища на Прикарпатті, яка нещодавно втратила підтримку свого найдорожчого чоловіка. Ілля був тим, хто тримав нашу родину разом. Він завжди казав: “Я буду працювати, а ти, Мар’яно, просто будь поруч із дітьми”. Я щиро вірила, що так буде завжди. Та раптом його не стало, і я залишилася сама з двома дітьми, добудовою хати, кредитами і суцільною порожнечею в душі.
Усе почалося близько року тому, коли Ілля ще дихав на повну і мав тисячу планів на наше майбутнє. Ми щойно придбали невеличку ділянку неподалік рідного селища і почали будувати власну хату. Його робочі дні минали на будівництві інших об’єктів, а ввечері він повертався додому й продовжував зводити наш дім. Якось він жартував: “Мар’яно, побачиш, через пів року нам усі заздритимуть”.
Я йому безмежно довіряла, бо це був чоловік слова. Колись, коли ми тільки почали жити разом, я хотіла влаштуватися у міський магазин продавчинею, але він заперечив:
– Навіщо тобі це, кохана. Наші діти потребують мами. Я зароблю, а ти доглядатимеш їх, щоб вони завжди відчували любов і турботу.
Так ми й жили: досить скромно, але в теплі домашнього затишку. Я варила борщ, прибирала, проводила Олега й Дарину на гуртки й завжди намагалася підтримувати Іллю смачною вечерею. Він приносив основний дохід, а я займалася всім, що стосувалося сім’ї.
Поки одного дня наша реальність не перевернулася.
Раптово його не стало. Просто зникла опора, яка утримувала наш маленький світ. Принаймні, так це відчувалося мені: немовби мене раптом виштовхнули в невідому безодню. Я довго не хотіла вірити. Діти запитували, чому тато не повертається, а я не знала, як пояснити, що більше він не відчинить двері й не посміхнеться, мовляв “Ну, я трохи затримався, зате привіз вам гостинці”.
Минув певний час, і я змушена була зіштовхнутися з тим, що потрібно платити за кредит, завершувати будівництво, годувати дітей. Мама Іллі допомагала чим могла, моя сестра теж підтримувала, але цього було надто мало. Я вперше усвідомила, наскільки важко відновити життя, коли не маєш досвіду роботи.
Кожен ранок я починала з гарячкового пошуку вакансій. Дзвонила в різні магазини, ресторани, навіть у сільську раду ходила питати, чи не мають вони якоїсь пропозиції. Але всюди було те саме:
– У вас довга перерва в трудовому стажі.
– Нам потрібні більш кваліфіковані працівники.
– У нас немає вільних місць.
Від таких відповідей опускалися руки. Я все частіше задавалася питанням, як віддати борги, купити дітям нові кросівки чи бодай заплатити за комунальні послуги. Іноді я так злилася на Іллю, що мовчки стояла в полі перед його портретом і думала: “Ну чому ти мене залишив із цим усім?”. Проте розуміла, що винити його – марно і нечесно.
Одного ранку в п’ятницю, коли я, як завжди, нишпорила по гаманцю в пошуках копійок на якісь продукти, моя сусідка Олена заглянула до мене зі стривоженим поглядом.
– Марино, ти знаєш, де зараз твій син? – спитала вона з порога.
– У школі, звичайно – відповіла я, навіть не піднявши очей від порожнього гаманця.
– Ти впевнена? – вона виглядала так, ніби їй важко говорити.
За хвилину ми вже їхали її старою машиною, і вона привезла мене до мийки на трасі. Там я побачила Олега. Він стояв біля припаркованої машини з ганчіркою в руках і намагався змити бруд з лобового скла.
– Дитинко, що ти робиш?! – я вибігла до нього.
Олег здригнувся, побачивши мене.
– Мамо, я просто хотів підробити, щоб тобі допомогти, – зізнався він, дивлячись мені в очі. – Ми ж нічого не можемо собі дозволити. Я думав, що так стане трошки легше.
У мене перехопило подих. Я притиснула його до себе і тільки тоді зрозуміла, наскільки моя безпорадність впливає на них. Олег настільки хвилювався за наш добробут, що вирішив пропустити уроки й заробити хоч кілька гривень.
Того ж вечора ми довго розмовляли з ним та Даринкою. Я пояснила, що це моя відповідальність – дбати про них, а не навпаки. Пообіцяла, що знайду вихід, навіть якщо це означає почати з найпростішої роботи чи пройти якісь курси. В їхніх очах я відчула полегшення, але водночас і недовіру – бо за останні місяці вони бачили, як я блукала в темряві розгубленості.
Після цього випадку я все ж записалася на безкоштовні курси з бухгалтерського обліку. Моя сестра пообіцяла сидіти з Даринкою, коли Олег у школі, щоб я могла їздити на навчання. Це не було легко, доводилося вставати вдосвіта, готувати їм їжу, а потім о шостій вечора повертатися з курсів і ще встигати випрати та забрати трохи грошей у барі, де я влаштувалася помічницею на кухні.
Минув місяць, і я почала помічати, що у дітей знову з’являються посмішки. Їм стало спокійніше, коли вони бачили, що я повертаюся з роботи хоч і виснажена, але з певним заробітком. У домі стало трохи легше з грошима, і хай там що, я відчула, що можу бути сильною. Для них. І для себе.
Учора я стояла біля місця, де встановлено невеликий пам’ятний камінь на честь Іллі, і в думках розповідала йому, що в мене все починає налагоджуватися. Я дякувала йому за те, що навчив мене не здаватися, навіть коли опускаються плечі від усього тягаря. Тепер я знаю, що можу віднайти сили піти далі.
А як ви гадаєте, друзі – чи реально оговтатися, коли здається, що життя перевернулося догори дриґом, і де взяти наснагу, аби рухатися вперед, якщо найрідніша людина більше не може допомогти вам?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
