Після того, як не стало мами, вітчим також зліг. В селі сусіди приходили, прибирали, готували їсти. Я також час від часу приїжджала. Але ось недавно його вирішила провідати Олена, і з порога влаштувала мені “бурю”. – Тобі що, важко забрати дядька Толіка до себе додому? – Але ж хто я йому? Зовсім чужа людина!
Про тата ми нічого доброго сказати не можемо. Його любов до чарки перевернула його життя з голови на ноги. Маму він не поважав від слова зовсім. Спершу він ще був нормальний, але коли нам з сестрою було приблизно по п’ять рочків, він приходив додому виключно – “веселим”, і завжди знаходив причину “зачепитися” з мамою.
Ми з Оленкою сестри близнючки. І скажу відразу ж, одна без одної просто не можемо, точніше, не могли. Такий в нас зв’язок сильний. Мама поставила з татом крапку після того, як отримала “гулю” на носі, після чергової появи тата додому.
З того часу в неї на цьому місці утворилася горбинка, якої вона дуже соромилася, і тому вважала, що більше ніхто її такою не полюбить.
Росли ми довгий час тільки з мамою та іноді з бабусею. У неї свій хоч старий, але будиночок у селі.
Доля усміхнулася нам. Нам з Оленкою було одинадцять, коли мама знайшла собі чоловіка. Дядько Толік був старшим, але почуття були сильні. Він одразу ж схилив до себе, особливо мою сестру Оленку. Я ж не відчувала родинних почуттів і обережно ставилася до нового батька. Більше хотілося бути із мамою.
Час минав. Ми з Оленкою вступили до університетів. Правда, сестра обрала ВНЗ в іншому місті, і покинула нас з мамою.
Там вона вирішила й залишитися на роботі. Платили добре, що дуже необхідно було в нестабільні дев’яності. Щомісяця Оленка надсилала трохи грошей для нас з мамою. Я також працювала, але отримувала насправді копійки. Згодом Оленка там і заміж вискочила. В них з чоловіком була одразу ж своя квартира.
У цей період занедужала бабуся і мама поїхала доглядати її разом з вітчимом. Я ж проживала в нашій батьківській квартирі. Згодом також зустріла своє кохання, подарувала Оресту двох донечок.
Невдовзі бабуся таки покинула цей світ. Від неї залишився старенький будиночок. Вітчим взявся лагодити його. Зробив дах, косметичний ремонт. Мама вела домашнє господарство та була дуже щаслива. Батьки були вже на пенсії, але трималися з усіх сил – не здавалися старості.
Я з дітьми періодично приїжджала до них. Своїх дітей у вітчима не було і він ставився до нас як до своїх. Ми його називали дядьком Толіком. Внучки звали дідом. Я їм не забороняла, хоч сама не відчувала до нього тих почуттів, що відчувають діти до батька.
Рік тому ми дізналися про недугу мами. Ми намагалися боротися, але все виявилося марним. Її не стало. Вітчим сильно здав. Пролежав у лікарні довгий час. Після повернення в нього раптово відмовили ноги і він не міг сам себе обслуговувати.
Більшість часу лежав. Сусіди допомагали, як могли. Приходили прибрати у нього, їсти приготувати, покормити. Йому вже важко було вставати. Ми приїжджали, помагали.
Нещодавно Олена приїхала його провідати. Побачила стан дядька Толіка, і почала висловлювати претензії, що ми могли б взяти діда до себе додому.
У мене зовсім до нього немає почуттів, як до рідної людини. Мені його шкода, але в дядька Толіка купа болячок. З ними в будинок для літніх людей не хочуть брати. А в мене дві дитини. Я впевнена, що не дам собі з цим всім ради.
Що б ви порекомендували мені зробити в цій не легкій ситуації?
Фото ілюстративне
