Після того, як Олег пішов до “іншої”, я залишилася сама з трирічним Тарасиком. Життя, яке здавалося хоч і не ідеальним, але стабільним, розсипалося, як печиво з мішка. Я мала борги, стару однокімнатку в гуртожитку й повне відчуття, що я більше не цікава нікому – ні як жінка, ні як людина. Але найгірше було не це. Найгірше – бачити, як дитина щовечора питає: “А тато прийде завтра?” І не знати, що відповісти.
Все почалося, коли я помітила, що він перестав брати слухавку ввечері. Потім усе частіше затримувався на роботі. А одного ранку просто сказав:
– Наталю, я втомився. Мені потрібне щось інше. Я хочу спробувати пожити сам.
Сказав – і вийшов. Як у фільмах, тільки без музики і щасливого фіналу. Я стояла в халаті з плямою від дитячого пюре, а в голові було одне: як мені заплатити за садочок, за кредит, за життя?
Перші тижні були ніби туман. Я ходила по дому, наче привид. Включала мультики Тарасику і сиділа на кухні, дивлячись у вікно. У мене не було навіть сил плакати. Лише внутрішнє здавлене відчуття, наче щось зламалося всередині назавжди.
А потім я вийшла на роботу. На ту саму, де всі знали мене як “дружину Олега”, як “Наталку з його командою”. Звісно, пішли чутки. Звісно, були ті самі “приємні” співчуття.
– Як ти тримаєшся? – з солодкою усмішкою питала Марина, та, що ще недавно кидала мені око через кожну фразу чоловіка.
– Нормально, – відповідала я. Бо як скажеш правду? Що ночами не спиш, бо дитина плаче, а зранку малюєш обличчя з макіяжем і виводиш зморшки тональником?
Я почала економити на всьому. Купувала продукти в акціях. Одягала сукні зі знайомого секонду. А потім і зовсім перешила старе пальто. Дивно, але саме це врятувало мене. Руки почали щось робити, і голова злегка прояснилась. Я відкрила стару машинку і почала шити на замовлення.
Одного дня я сиділа в офісі, коли начальниця підійшла й сказала:
– Наталю, а ти не хотіла б представити наш новий проєкт на презентації перед інвесторами?
– Я? – перепитала я. – Але чому я?
– Бо це твоя ідея. І в тебе є стиль. І характер. І розум. Пора себе показати.
Я мовчки кивнула. Але всередині закрутився цілий ураган. Я? Та хто я? Самотня мама в дешевому костюмі з перешитих штанів?
А потім згадала, як Тарасик сказав:
– Мамо, ти як супергерой, тільки не літаєш.
І в мені щось клацнуло.
Я підготувалась. Зробила презентацію. Перечитала все по три рази. І вийшла. В тій самій спідниці, з перешитої блузки, з сережками, які мені подарувала бабуся на повноліття. Тряслась, але стояла рівно.
Після презентації до мене підійшов один з інвесторів, сивочолий чоловік із проникливим поглядом:
– Це було сильно. Без пафосу, але з чіткою думкою. У вас буде кар’єра.
Я ледь не розплакалась. І тоді ж зрозуміла: я більше не “колишня Олега”. Я – Наталя. Яка може тримати себе. Яка має талант. Яка вміє вийти з темряви навіть тоді, коли світло ледь-ледь жевріє.
Минуло пів року. Я почала вести свій блог про економне життя й стиль для мам. Знайшла спільноту, підтримку, друзів. Навіть з Олегом ми навчилися говорити. Без зневаги. Без звинувачень.
Одного вечора Тарасик заснув, а я залишилась на кухні, пила чай і дивилася на свої руки. Ті самі, що шили, мили підлогу, тримали дитину й папку з презентацією.
Я більше не відчуваю сорому за свій одяг. За свій статус. За свій шлях.
Бо я знаю, скільки сил коштує кожен мій день.
Іноді здається, що ми, жінки, мусимо бути сильними, але з посмішкою і зачіскою. А іноді хочеться просто бути – просто собою, без усіх цих “мусиш”, “належить” і “що люди скажуть”.
А ви що скажете? Чи траплялось вам відчувати, ніби світ дивиться на вас не як на людину, а як на “чиєсь розлучення”, “чиє банкрутство”, “чию кризу”? Як ви навчилися йти вперед, навіть коли всі чекають, що ви впадете?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
