Після того, як раптово не стало мого батька, я не проявляла інтересу до його нової дружини. Віка завжди була скупою на емоції. Я відкидала будь-які її спроби зустрітися, поговорити. Та одного разу вона таки “спіймала” мене на виході з офісу. – Нам треба поговорити. Все дуже важливо. – Я, в передчутті чогось поганого, зателефонувала Стасу, і сказали куди і з ким йду. Дома цього дня мене чекав “сюрприз”.
Нова дружина тата мені не припала до душі. Було у Вікторії щось таке… “відкидаюче”, чи що. Скупа на емоції, Віка навіть татові рідко ласкаві слова говорила, про себе я зовсім мовчу. Начебто, посміхається, чаєм напоїть, справами поцікавиться. А якась награність все одно прослизала.
У дитинстві я бувала у них часто. Вихідні, канікули, мамині відрядження. Батько багато працював, і ми з Вікою були лише вдвох.
Вона намагалася ставитися до мене терпимо, наскільки це можливо щодо чужої дитини. Своїх дітей у них з татом не було. За переживаннями самої Віки було зрозуміло, що справа в ній. Я, напевно, була живим докором її жіночої неспроможності.
Закінчивши школу, я стала бачитися з татом рідше. Проблема з канікулами з віком вирішилася сама собою. Він не наполягав на зустрічах, я не нав’язувалася. Ми могли по пів року не телефонувати один одному. Але вже якщо справа доходила до спілкування, то тато хотів знати все про моє життя.
Років п’ять тому вони купили квартиру. Продали батьківську стару, де колись жила я з мамою і татом, і взяли більше нерухомості. У Віки була своя квартира, але її маніпуляції з квартирами не зачепили. Мама, дізнавшись про це, хмикнула:
– Ну і правильно. Хату твого тата перевела в спільну власність, а сама при своїй залишилася. Далеко піде.
Тата не стало майже рік тому. Про це я дізналася від Вікторії, якій закортіло зі мною серйозно поговорити.
– Тут і гадати не треба: у спадщині справа. Проситиме, щоб ти відмовлялася, і буде розповідати байки, що у тебе немає прав на батьківське майно, – сказала мама, коли я їй розповіла про дзвінок Віки. – Ти, головне, її не слухай. Ви з Стасом одружитися зібралися, вам зараз ой як гроші потрібні. Чи ви все життя у мене жити зібралися?
Я не наважувалася на зустріч з Вікторією. Я навіть до нотаріуса йти не хотіла, здавалося, це не дуже правильно: вони з татом там жили, а я заявлюся і почну щось ділити. Ми з нею за життя тата були не дуже раді присутності один одного. А після того, що сталося, як мені здавалося, і зовсім ніякої радості не буде.
Тоді Віка підстерегла мене після роботи. Вибору не залишилося, я зателефонувала Стасу і повідомила йому про Віку, потім ми з нею пішли в кафе.
Вона ніби постаріла, хоча ми не бачилися місяців сім-вісім. Змарніла, погляд згас. Ми провели в кафе від сили пів години і розійшлися. Додому я поверталася в роздумах.
Мама дома зі Стасом часу дарма не втрачала: обдзвонювали всіх підряд в пошуках грошей. Перед мамою лежав листочок з прізвищами і сумами, а Стас розмовляв по телефону зі своїм дядьком, просячи у нього в борг.
– А ми тут тобі гроші збираємо, – мама поставила мене перед фактом.
– Дядько десять тисяч дасть, записуйте! – скомандував Стас, закінчивши розмову.
– Навіщо мені гроші?
– На адвоката! – хором сказали мої найближчі люди.
– Навіщо мені адвокат?
– Раз Вікторія тебе зловити, не полінувалася, то справа серйозна. Вчепиться, як кліщ, в квартиру. Адвоката тобі треба, щоб все, що тобі за законом належить, до останнього сантиметра відвоювати!
– Скасовуй все, не потрібен ніякий адвокат, – зітхнула я і розповіла рідним про зустріч з Вікторією.
Я очікувала почути від Віки все, що завгодно, але не це:
– Твій тато хотів, щоб ця квартира тобі залишилася. Оформити він нічого не встиг, так вийшло. Я хочу, щоб ми разом сходили до нотаріуса. Ти його єдина дочка. І я відмовлюся від своєї частки в твою користь.
У кафе Вікторія мовчки ковтала сльози і не дивилася мені в очі. Однією цією фразою вона сказала багато: як же сильно вона любила тата, раз так легко готова відмовитися від декількох мільйонів тільки тому, що тато хотів залишити квартиру мені. І як вона шкодує, що у них не було своїх дітей.
– Ой, вона ще сто раз передумає! Стас, поїхали за грошима! – не повірила мама, забрала Стаса і вони поїхали.
Гроші на адвоката, позичені всіма родичами і друзями, лежали у мами вдома кілька місяців, поки я не вступила в права спадщини. Батькова друга дружина не обманула.
Мама все чекала підступу з боку Вікторії. А я як згадаю ці пошуки адвоката, ці мамині мрії в дусі “дочка квартиру розміняє, шубу мені купить”, то аж пересмикує – огидно. А Стас?
Слиною бризкав, обіцяючи притиснути мою мачуху, якщо вона в суд піде, а вечорами заводив розмову про нову автівку. Та якби у Вікторії не було своєї квартири, я б не стала ні на що претендувати. І навіть мама мене б не змусила.
Знаєте, тато завжди говорив, що його перший шлюб був помилкою. І зараз я з ним погоджуюсь. Зате він не помилився з вибором другої дружини.
Віку я не кину. Навпаки, спробую налагодити з нею відносини. Хоча вона і з’їхала до себе, ми все частіше спілкуємося.
Може, коли у мене народиться дитина (але не від Стаса, з ним ми розлучилися, він був повністю на боці мами з цією квартирою), вона зможе її прийняти, хоча б як онука коханого чоловіка?
Несправедливо, що у такої порядної жінки ніколи не буде рідних онуків і внучок.
Правду кажуть: хочеш пізнати людину – поділи з нею спадок. У мене було багато часу, щоб прийняти татову другу дружину.
Шкода, що я зважилася на це так пізно. Але ж краще пізно, ніж ніколи?
Хіба ні?
Що скажете з цього приводу?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
