fbpx

Після того, як Стефа втратила зір, вона почала ходити в церкву. Орися її вела в храм і садила в куточку на лавці. Ніхто з людей не підходив до жінки. Всі її жаліли. – Що з того, що таку хату вибудувала, як тепер навіть немає можливості нею милуватися. – Стефу мучила совість. Їй хотілося покаятись, висповідатись. Та в храмі вона так і не наважилась це зробити. Вона покаялась лише доньці

– Людоньки, ви бачили, наша Стефа почала хату собі будувати. І звідки ж в неї такі гроші?

– Господарка он у неї яка. Не заздріть, – говорили інші.

Стефа вже давно вдова. Одна виховує дочку Орисю. Важко їм завжди жилося. Скільки на цій ланці заробиш, а дівчину і вивчити десь треба було, і одягнути. Жили у старенькій хатинці, яка вже майже на голову валилася.

– Та вона у Львові під великими храмами просить. Мені не раз казали, що її там бачили. Не знаю, правда не правда, але раз кажуть, щось в тому є. Вона така закутана в хустину, що не розбереш, чи то вона.

А й справді, Стефа колись завжди до нашої сільської церкви ходила, а останнім часом, не видно її.

– Орисю, а де мама твоя? – питали після церкви прихожани, – Чи не захворіла часом?

– Ні, все добре. Мама до міста поїхала.

– До міста так до міста.

Минав час, будинок Стефи вже був завершений. Через деякий час і новосілля з Орисею відсвяткували.

Поки вони жили у старій хтині, навіть женихів не було в Орисі, а час вже був такий, що заміж пора. А тепер, як тільки в хату нову перейшли, одразу ж і Василь з сватами не забарився.

Вже й весілля відгуляли. Жили всі у Стефиному домі. Все в них ладилося. Зять хороший. Тещі догоджав, і за господаркою доглядав, навіть корову міг подоїти. Словом, роботи сільської не боявся.

А Стефа, як завжди, кожної неділі та на всі великі свята до Львова їздила.

– Мамо, що ви там робите? А то мене люди питають, а я не знаю, що відповісти.

– Справи! Справи в мене доню.

Через деякий час Стефа пожалілася, що все гірше бачить на очі. Орися просила маму, коли та їхала до міста, щоб зайшла в клініку і перевірила зір. Не слухала Стефа. Все якісь примочки робила, а до лікаря так і не звернулася.

Через деякий час Стефа й зовсім втратила зір. Пересувалася з палицею лише по дому і на подвір’ї. Дальше воріт сама не йшла.

З того часу вона почала ходити в сільську церкву. Орися її вела в храм і садила в куточку на лавці. Ніхто з людей не смів підходити до жінки. Всі її жаліли.

– Що з того, що таку хату вибудувала, як тепер навіть не має можливості нею милуватися. Бідна жінка, – говорили люди.

Вона і справді була бідною.

Стефу мучила совість. Їй хотілося покаятись, висповідатись. Та в храмі вона так і не наважилась це зробити священику. Вона покаялась лише доньці.

– Орисю, я дуже грішна.

– Що ви, мамо. Не кажіть такого.

– Я знаю, що кажу. Великий гріх лежить на моєму серці.

Стефа з тремтячим голосом почала свою “сповідь”.

– Люди правду казали… Я й справді з простягнутою рукою стояла біля храму у Львові. Я дуже хотіла вибратись із цих злиднів, у яких ми з тобою все життя жили. За ці гроші я і збудувала нашу хату. Але Бог покарав мене. Я прикидалася сліпою, а тепер і справді осліпла.

Орися не могла повірити словам матері. Такого вона точно не очікувала. Та найгірше чекало їх попереду.

Одного дня Орися зібралася в місто.

– Ти куди, доню?

– Та щось зір став погіршуватися, – вона це сказала і її тіло наче скувало. – О боже! Зір! Все те саме, що й у мами. Невже цей гріх перейшов і на мене, і не дай Бог, ще на моїх дітей та онуків перейде.

Стефа також помінялася в обличчі. Вона весь час просила в Бога прощення. Хоча священику так і не розказала про свій гріх.

В клініці Орисі виписали окуляри і деякі ліки.

Коли Стефі було 72 роки, вона пішла з життя. Люди, коли прощалися з нею, обговорювали її гріх, який почав передаватися з покоління в покоління. Бо Орися вже також майже нічого не бачила, і її дочка та маленька онучка вже ходили в окулярах.

Якось Орися випадково зустріла священика, і зі сльозами на очах, розповіла про гріх, який передається з покоління в покоління. Священик вислухавши її уважно, порадив більше ходити в церкву, молитися за матір, і щоб її діти та онуки, жертвували на храми, та допомагали у їх будівництві.

Так все Орися й робила. Всі вони ходили в церкву і жертвували кошти, одяг, та харчі для нужденних.

Орися дякує Богові за кожен  ранок, який вона може побачити, і молиться, щоб її діти та онуки були здорові. А найголовніше, щоб Господь пробачив гріх її матері…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – wysokieobcasy

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page