Після того, як я без попередження залетіла в квартиру сина і невістки і побачила, чим Юля його кормить, мені стало зле. Може і не потрібно було, але я висказала про цю “господиню”, все що думала. А вже наступного дня я знову постала на їх порозі, але вже з контейнерами повними домашньої їжі. Невістка думала, я так просто залишу сина в біді? Е ні, такого не буде. Правда, і Богдану і Юлі моя “витівка” не сподобалась.
Мій син їсть бутерброди з мортаделлою на обід, тому що моя невістка не вміє готувати. Мені соромно, що я виростила такого слабака, який не може за себе постояти.
Я вирішила відвідати їх без попередження. Я заскочила в їх квартиру без попередження, коли Богдан тільки повернувся з роботи. І тоді я побачила, що він їв на обід. Звичайні сухі бутерброди, ніби він був студентом без копійки за душею.
Чесно кажучи, досі не можу повірити, що це відбувається в нашій родині. Виходить, я роками навчала Богдана поважати домашню кухню, а він тепер харчується похапцем?
– Ну як ти можеш таке їсти? – спитала я прямо, розгублено дивлячись на тарілку з хлібом та мортаделлою.
Богдан знітився.
– Мамо, це швидко і мене влаштовує. Юля теж зайнята, у неї немає часу стояти біля плити.
Я затнулася. Вважала, що невістка саме й мала перейняти моє вміння смачно готувати. Хіба це так важко – приготувати суп або запекти м’ясо?
– Дитино, ти працюєш увесь день, тобі треба нормальний обід, – мовила я зітхаючи. – Хіба бутерброди можуть дати енергію?
Богдан тільки стомлено кивнув, а за хвилину до кухні зайшла Юля. Вона глянула на нас із холодним спокоєм.
– Я щось пропустила? – запитала, спохмурнівши.
– Та ні, просто я здивована, що у вашому холодильнику нічого, крім ковбаси, – відповіла я, намагаючись не підвищувати голос.
Юля знизала плечима.
– У нас робота, хобі, друзі. Не завжди є час. Богдан може сам щось приготувати, якщо хоче.
Я відчула, як мене стискає внутрішній протест. Хіба то нормально – перекладати всю відповідальність на сина?
– Гаразд, – мовила я. – Тоді я приноситиму вам обід, щоб Богдан не голодував.
Юля посміхнулася якось скептично.
– Можна, але тоді ви доведете, що вважаєте мене безпорадною.
– Я доведу тільки те, що люблю сина. Якщо ти не заперечуєш, – відказала я та забрала тарілку з недоїденим бутербродом. – Завтра ж принесу борщ і котлети.
Наступного ранку я приготувала все, як Богдан любив: духмяний борщ, свіжі відбивні, запашну гречку. З’явилася в них на порозі, несучи контейнери з їжею. Відчинив Богдан, явно розгублений.
– Мамо, привіт. Знову без попередження?
– А що, ти боїшся, що я побачу якісь бутерброди? – я усміхнулася з натяком. – Де Юля?
– Вийшла в магазин, – сказав Богдан, пропускаючи мене до кухні. – Я ціную твої старання, але ми дорослі. Можемо й самі подбати про себе.
Я вже хотіла відповісти, та тут двері відчинилися, і з’явилася Юля з пакетами. Вона побачила мої контейнери та насупилася.
– Ого, ми тепер на довічному обслуговуванні? – озвалася напівжартівливо. – Мені не подобається, що ви приходите, коли заманеться.
– Я приходжу, коли бачу потребу, – відрізала я, розкладаючи їжу на столі. – Спробуйте мій борщ, він, до речі, Богданів улюблений.
Юля поставила пакети на підлогу.
– Пані Галино, мені приємно, що ви піклуєтеся, але, може, варто дати нам самостійність?
Я дивилася на Богдана. Він винувато усміхався, ніби опинився між двома вогнями.
– Мамо, справді, не треба так часто сюди приходити. Я вдячний, але мені й бутерброди непогано заходять.
Почувши це, я глянула на нього з докором.
– То невже тобі подобається харчуватися похапцем? Я всі роки дбала, щоб ти був ситий і здоровий, а тепер ти кажеш, що тобі однаково?
Богдан стиснув плечима.
– Може, я звик. Просто життя змінилося.
Юля мовчала, але я відчувала, що вона підглядає за моєю реакцією. Нарешті я загорнула контейнери.
– Я не хочу нав’язуватися, але зрозумій, синку: я турбуюся. Якби Юля більше приділяла уваги кухні, я б не хвилювалася. А так мені боляче бачити тебе з ковбасою.
Юля зробила крок уперед.
– Ви вважаєте, що я погана дружина, так? Тільки тому, що не стою над плитою?
– Я вважаю, що ваш обов’язок – піклуватися один про одного, – відповіла я спокійніше. – Якщо ти не можеш чи не хочеш готувати, тоді я втручаюся.
– А Богдан теж може готувати, – зауважила Юля. – Ми ж у сучасному суспільстві живемо.
– Може, – погодилася я, – але справа не лише в тому, щоб швиденько щось зварити. Іноді потрібен затишок, любов у страві. Можливо, вам це видається дрібницею, але я виросла на інших цінностях.
Богдан, здавалося, хотів перемкнути тему.
– Гаразд, досить. Мамо, може, ти раз на тиждень приноситимеш щось смачненьке? А решту часу ми самі впораємося.
Я трохи подумала, розуміючи, що краще нехай буде хоч так, ніж він і далі житиме на бутербродах.
– Домовилися, – нарешті сказала я, хоч і відчувала, що не зовсім задоволена. – Але якщо бачитиму, що ти зовсім занедбався, втручуся знову.
Юля зітхнула.
– Сподіваюся, що ви навчитеся нас відпускати. Ми ж намагаємося вибудувати своє життя.
Я не відповіла, тільки зібрала контейнери та рушила до виходу. В душі розуміла: ця боротьба за вплив над Богданом так просто не скінчиться. Питання лише в тому, скільки ще часу мине, поки Юля зрозуміє, наскільки для мене важливе його благо.
Коли я повернулася додому, думки роїлися: невже я перебільшую, накидаюся з порадами? Може, варто дати молодим простір? Але не можу дивитися, як син живе ледь не на студентських пайках. Адже турбота – це не втручання, а прояв любові.
А що ви скажете? Чи повинна мати спокійно споглядати, як її дитина харчується будь-чим, чи треба втрутитися, поки все не зайшло надто далеко?
Щоправда, маю подругу Оксану, яка каже: “Галю, в них все інакше, не лізь, бо зіпсуєш відносини”. Але я люблю не мовчати, коли бачу проблему. Можливо, зі сторони це виглядає як надмірна опіка, зате я впевнена, що дію з найкращих міркувань. Та серце моє не мовчить.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
