Після того, як я дізналася, яке ім’я для своєї дитини обрала дружина мого рідного брата, я перестала з нею нормально спілкуватися. Так, мені дуже образливо і своєї думки я не зміню. Навіть якщо ми й зустрічаємося на свята, я завжди до племінниці звертаюся “малеча”, або “зайчик”. Чоловік каже забути і пробачити, та я не можу.
– Як ти могла? – я ледве стримувала сльози, коли почула голос Марини, дружини брата, у слухавці.
– Що ти маєш на увазі, Оксано? – здивовано відповіла Марина.
– Лейла. Ти ж назвала доньку Лейлою?
– Так, Лейла! Хіба це не прекрасне ім’я? – відповіла вона, ніби нічого й не сталося. – Я просто не могла придумати нічого кращого. До речі, це ж ти казала, що любиш його. Сподіваюся, ти не проти.
Проти? Моє мені від почутого потемніло в очах. Це ім’я я обрала для своєї майбутньої доньки ще тоді, коли була підлітком. Всі в родині знали, що Лейла – це моє. Особливе. Але Марина вирішила інакше.
Ця історія почалася ще задовго до нашої суперечки. Ми з чоловіком довго намагалися стати батьками, і коли нарешті дізналися, що я чекаю дитину, я була на сьомому небі. Марина теж чекала на маля, і я щиро раділа, що наші діти будуть однолітками. Але її вчинок повністю зруйнував цю радість.
– Ну що, ти вже придумала ім’я для свого малюка? – одного разу запитала мене мама.
– Звісно! Якщо це буде дівчинка, її зватимуть Лейла. Це так символічно для мене! А якщо хлопчик, то Андрійко – на честь дідуся.
Мама посміхнулася. Вона завжди підтримувала мої мрії, а Лейла була однією з них. Мені навіть здавалося, що це ім’я несе в собі якусь магію – теплоту, м’якість і силу водночас.
Але коли Марина, дружина мого брата, оголосила про своє рішення назвати доньку Лейлою, магія зникла. Я почувалася обдуреною. Я знала, що вона знає про мою мрію, і все одно зробила так, як вважала за потрібне.
– Це лише ім’я, – спробував заспокоїти мене чоловік. – Нашій дитині не потрібне якесь особливе ім’я, щоб бути особливою. Вона буде найкращою незалежно від цього.
Але я не могла так просто прийняти це. Ім’я було більше, ніж просто набір звуків. Це було щось особисте, майже священне.
Коли на світ з’явилася наша донька, ми назвали її Анною. І хоч це теж прекрасне ім’я, в глибині душі я відчувала, що втратила частину себе. Водночас моя Анна стала для мене цілим світом, і її сміх нагадував мені: справжнє щастя в тому, що я її мама.
Минув час. Наші стосунки з Мариною так і залишилися прохолодними. На родинних зустрічах я завжди зверталася до її доньки «малеча» чи «зайчик», уникаючи її імені. Мій чоловік переконував, що я повинна пробачити, але чи можна пробачити те, що забрали твою мрію?
Тепер я вже знаю, що ім’я – це лише початок історії, а не її кінець. Моя донька росте розумною, щирою і сміливою. Анна – це її, і тільки її ім’я, і воно вже стало для мене найдорожчим у світі.
Та все ж час від часу я запитую себе: як вчинити, коли близька людина порушує твої межі? Як зберегти тепло у стосунках, якщо з тобою так вчинили?
А ви, дорогі читачі, як би діяли в моїй ситуації? Можливо, у вас були подібні історії? Поділіться своїми думками, бо інколи навіть проста порада може змінити світогляд.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
