Цікава психологія чоловіків. Після того, як я розлучилася з чоловіком – він став надзвичайно дбайливим. На відстані. Близько я його просто не підпускала. У мене в той час з «опцією» вибачення було зовсім погано. Роки йшли, а він раз у раз нагадував про себе – то повідомлення надішле, то свої нові розробки. Вітав зі святами так, як ніколи! Подарунки надсилав.
Почала у мене сспина боліти, часто і сильно. Хтось із спільних знайомих, зрозуміло, розповів про це чоловікові і він подзвонив, дня через три. Як тільки дізнався.
– Я тобі дам адресу, це далеко, кілометрів дев’ятсот, але пообіцяй, що з’їздиш! Там знахарка одна живе, вона тобі спину вправить!
– Вона знахарка або костоправ? – поцікавилася я.
– Вона і знахарка, і костоправ! Поїдеш? Давати адресу?
– Давай. Може, стане в нагоді. Але я не дуже хочу до знахарки їхати.
– Хочеш, я з тобою поїду? Як твоя машина?
– Яка? Старої вже немає, сам знаєш. Почала вона. Купила нову. Сама доїду, якщо зберуся. Дякую за турботу.
Через пару тижнів мене так скрутило, що ніякі мазі – не допомагали. А знеболюючі постійно пити – справа безперспективна. Лікарі розводили руками. Пройде. Це наслідки ще даються взнаки. Ну і всяке таке. І на остеохондроз кивали.
Я поїхала. Увечері. Запаслася кавою, яка, швидко закінчився. Підкріплювалася в кафе і на заправках. Ніколи більше в житті я його стільки не пила. Здавалося, що вибухну.
Це було літо і я милувалася пейзажами, які забарвилися сонцем, що сходить. Коли я звернула з траси, мені почали траплятися села. Було відчуття, що в деяких з них і біля них немає нічого, крім будинків, церкви, полів, річок і лісів. Це напевно і є той самий, справжній, наш прожитковий мінімум. З ним завжди можна вижити.
Гаразд. Я в’їхала в невелике селище, забудований приватним сектором, упереміж з двоповерховими будинками. Я заплуталась. Назви провулків повторювалися, тільки під номерами. А у мене був просто провулок. Довелося питати.
Знахарку цю там всі знали. Мені вказали дорогу. Вона жила в старій «двоповерхівці». Будинок був оточений городами, такими собі корисними садниками. Я виявилася третьою по черзі!
Пам’ятаю, що мене це вразило. Як люди дізнаються про неї? Як добираються сюди? По такій дорозі? Звідки мій чоловік знає про неї? Впевнена, що ось вона і не чула про нього нічого…
Підійшла моя черга. Я увійшла в бідну квартиру. Їй було років шістдесят. На шиї – багато золота. Кілька ланцюжків і ланцюгів. Золота іконка і хрестик. Я представилася, розповіла про свою проблему.
– Рушник привезла? Простирадло? – запитала вона.
– Простирадло? Ні. А треба було?
– Можеш так, на підлогу лягати.
Я подивилася на підлогу. Ні. Просто так – не хочу.
– Зараз плащ з машини принесу, – сказала я. – Валяється там, на випадок дощу.
Принесла. Зняла сорочку, тобто роздяглася до пояса. Лягла на підлогу.
– Яка ти довга, – сказала знахарка.
– Це погано?
Але вона мене не слухала. Вона розтерла мені спину одеколоном, який якось дивно пах.
– Що це? – запитала я.
– Одеколон. З травами.
Вона кілька разів провела руками по моїй спині, а потім її рука різко сіпнулася до лівій лопатці. І як натиснула там! Я скрикнула.
– Аварія була? – запитала вона.
– Була. А що ще там написано?
– Де? – Не зрозуміла вона.
– Ну, на спині моєї.
Мовчання.
Потім я сильно хрустіла. У неї були сильні руки.
– Де ви навчались? – поцікавилася я.
– Ніде. Це дар.
– А як ви працюєте? Як знаєте, куди тиснути щось?
– Руки самі туди тягнуться, куди треба.
– Зрозуміло. – Хоча, якщо чесно, зрозуміло було мало. Особливо тоді.
Хвилин через двадцять мої муки закінчилися.
– Тобі зараз не треба їхати. Якщо хочеш, поспи у мене.
– Навіщо?
– Зараз позіхати почнеш. Організ став працювти нормально. А від цього спати хочеться, з незвички.
– Я в машині посплю, якщо що. – Спати у неї мені не хотілося. Боязко стало. Це як у Баби Яги спати, напевно.
Я одяглася, простягнула їй гроші, вона взяла їх, не рахуючи. Цікаво, куди вона їх діває?
– Приїжджай, коли знову заболить, – сказала вона.
– Це коли, приблизно?
– Не знаю.
– Мені далеко. Але спробую.
На трасі заїхала в мотель і залишилася там. Спала дуже довго. Знахарка не обдурила. Позіхати я стала, як тільки вийшла від неї.
Спина знову заболіла через місяць. Але я нікуди не поїхала. Часу вже не було. А потім – вона то боліла, то переставала. Минуло пару років років. Спина не болить. Але знахарка тут ні до чого. Мабуть, прийшла пора. Ну, щоб вона не хворіла. Досить, мовляв, з мене мук.
Розповіла цю історію якось в компанії. У мене попросили адресу знахарки. Я по пам’яті пояснила, де це. А мені потім зателефонувала, знайома і сказала:
– Не приймає вона. Біда з нею сталася. Інвалідом стала. Лежить. Чоловік у неї злий такий.
– Зрозуміло, вибачте, я не знала, – сказала я.
А про себе подумала – до кого звертаються знахарки, коли виявляються в біді? До іншим знахарок? Або до Бога?
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!