– Ех, молодь! Добрі люди одружуються по осені – урожай коли зібраний, куди ви поспішаєте? – запитав батько, примруживши одне око. – А ти, Галю збігай збери нам чого на стіл, не ж вирішувати такі питання. Не кожен день сватають єдину дочку!
Георгій Іванович стояв оглядаючи Васю – худого, рудоволосого юнака, Галчиного однокласника і все думав – зовсім як у них з Машкою колись…
Він, молодик, стояв так само перед Степаном Петровичем, шановним на селі людиною і просив руки його дочки, а ноги трусилися від страху і в горлі пересихало до такої міри, що голос зривався на хрипкий шепіт…
Сіли за стіл, махнули по маленькій, дочка розлила ароматні свіжі ще. Василь дивився в свою тарілку, боячись, мабуть зустрінеться поглядом з батьком Галі.
– Жити де будете? – басовитий голос батька, змусив хлопця здригнутися.
– Так у мене.
– Батьку, любимо ми один одного, восени в вечірню школу підемо, днем працювати будемо…
Георгій Іванович хмикнув, мабуть представивши картину – у Васьки було троє сестер і брат, яблуку в хаті впасти ніде, не те, що дружину привести.
– Як і всі будемо жити – працювати, заробляти, дітей ростити, – додав хлопець.
Почувши це Галина чомусь здригнулась і залилася рум’янцем.
«Бач чого, діти…, – подумалося батькові – у самих ще молоко на губах не висохло, тільки вчитися закінчили…»
Повечеряли. Вийшли на подвір’я.
Георгій Іванович закурив і вдивляючись у далечінь, задумливо промовив:
– Ось що, молодь, рано ще вам одружитися, ні дома, ні двора, ні гусячого пера…
– Але батьку! – вигукнулаГаля.
– Цить, мене дослухай спершу, жити вам ніде – тут і обговорювати не будемо, вчитися – недовчилися, про дітей взагалі рано завели розмову.
– Так що висновок сам напрошується – рано ще. Бач чого придумали – весілля їм подавай!
І чоловік зайшов в будинок, двері грюкнули, дівчина заплакала.
– Говорила я тобі, нічого доброго з цього не вийде. А ти все як чоловік і дружина, тільки стати ними ми поки не зможемо.
– Йдемо до мене жити!
– Куди? Вася, правий батько.
– Тоді я зароблю, вивчуся… на комбайнера. Приїду, зіграємо весілля, заживемо, як люди, батько твій благословить, а мати моя жінка світова – аби любили один одного, так і сказала. Ну, йдеш до мене?
Двері розчинилися знову, батько вийшов на ганок і строго подивився на дочку.
– Іди до хати, Галю, розмови ці ваші до добра не доведуть!
Скільки б не попереджав Григорій, як би за дочкою не дивився та все бігала на побачення. Василь же грав на батьківській старенькій гарможці, виводячи пісні красивим дзвінким голосом.
Галя закривала очі, прихилившись до стогу сіна і думки несли її далеко-далеко, в світлий, затишний будинок на березі озера, де вони з Васею жили своєю сім’єю, а їх маленький син носився по двору за різнокольоровими метеликами.
Вона поклала руку на живіт, ставав все більше і більше помітним з кожним місяцем. Нікому не розповіла, все чекала, батьківського благословення…
– Ну і батько у тебе Галя! Кремень справжній! Таких упертих ніколи ще не знав…
– Добра, він нам Васю бажає, боїться видно, у самого ж не склалося, – сумно промовила дівчина.
– А що сталося то? Ти ж навіть не розповідала ніколи.
– І нема чого. Пліткувати тільки будуть, дізнаються якщо люди. Не склалося у нього, Вася, доля видно така. Мене пущі того береже, аби за кого віддавати не хоче.
– Так що я хіба аби хто? – надувся хлопець.
– Прости, не хотіла тебе образити.
Тільки пізно було, повісивши гармошку на плече попрямував Василь через поле додому. Жито стояла високо, густу, руде волосся хлопця розвивалися на вітрі, йшов, не озираючись, рішуче, а в вухах стояли всі останні її слова:
«Не можу я піти з тобою, батька кинути, можна ж і так поки, без весілля, адже правда, Вася…»
Після того, як зібрали урожай, хлопець зібрав всі свої заощадження і поїхав. Мати його тремтячими руками передала їй записку: «Чекай меня, Галю! У місто поїхав, мені краще тебе нареченою залишити, ніж дружиною, повернуся, відучившись, тоді і одружимося. Все буде так, як батько твій сказав!»
Серце застукало в грудях, заплакала, опустившись на коліна, в цю мить, вона відчула як хтось зовсім крихітний штовхнув її в бік, раз, другий, заспокоїлася…
– Чекаю я дитину, тітонько Таню, п’ятий місяць. Не знає ніхто…
Незабаром у Галини народилася дівчинка з вогненно-рудим волоссям, не залишивши ні у кого навіть дещиці сумніву хто ж її батько. Вістей від хлопця тим часом все не було, рік летів за роком, нарешті, коли Ганні виповнилося п’ять років, прийшов лист з далеких країв, як вже його закинуло туди – невідомо.
Писав, що вивчився, поїхав за одним, на його батьківщину, до приморського містечка. Там і зустрів долю, просив материнського благословення, а у Галі вибачення за все, мовляв дітьми ще були, добре, що помилки не скоїли, інакше доля б пройшла його стороною…
Кого звинувачувати: батька, долю, молода дівчина не знала, та тільки до цього часу – одна, все картає себе за те, що вчасно не відкрилася, хто знає, як склалася б її життя…
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
