Після тридцяти років спільного життя я випадково дізналася, що мій чоловік Назар весь цей час вів подвійне життя, мав іншу сім’ю в сусідньому місті й двох дорослих синів, про яких я навіть не підозрювала. А я весь цей час готувала йому вечерю, прала його сорочки й думала, що в нас усе нормально.
Мене звати Алла, мені п’ятдесят вісім. Ми з Назаром познайомилися ще студентами, одружилися на четвертому курсі й одразу поїхали в те маленьке місто, де йому дали роботу на заводі. Я тоді думала, що це назавжди. Він був веселий, галантний, завжди носив мені квіти з базару, хоч грошей особливо не було. Народилася донька Оля, потім син Андрій. Жили ми скромно, але дружно. Назар часто їздив у відрядження, казав, що то по роботі, іноді на тиждень, іноді на дві. Я звикла. Думала, чоловік старається для сім’ї.
Коли діти підросли й поїхали вчитися в обласний центр, ми залишилися вдвох. Назар уже працював начальником цеху, зарплата стала кращою, купили нову машину, зробили ремонт. Я пішла працювати бухгалтером у місцевий магазин, щоб не сидіти вдома. Усе начебто добре. Він іноді приїздив пізно, пояснював, що затримався на нараді чи допомагав товаришу. Я вірила. Навіщо було сумніватися?
А потім усе відкрилося зовсім випадково. Минулого року в листопаді Назар поїхав нібито до брата в сусіднє місто на день народження. Телефон у нього сів, я не могла додзвонитися. Наступного дня він не приїхав, не передзвонив. Я занепокоїлася, бо таке вперше. Подзвонила його сестрі, а та каже, що Назара в них не було й брат узагалі в лікарні лежить. Я розгубилася. Куди він подівся?
На третій день він приїхав увечері, веселий, із пакетом фруктів і каже:
— Алло, вибач, телефон розрядився, а потім у товариша машина зламалася, довелося допомагати.
Я мовчки подивилася на нього й раптом запитала:
— Назар, а в якого саме товариша ти був? Бо в брата тебе не було.
Він трохи зблід, почав щось мямлити про якогось Василя з роботи. Я тоді ще не кричала, просто пішла на кухню й поставила чайник. Але всередині щось обірвалося.
Через тиждень я випадково знайшла в його куртці чужий ключ. Такий звичайний ключ від квартири, але в нас таких немає. Я поклала назад і нічого не сказала. А потім вирішила перевірити його телефон, коли він спав. Я ніколи цього не робила раніше, соромилася. Але того вечора взяла телефон, ввела дату нашого весілля — і він відкрився.
Там було все. Переписка з якоюсь жінкою на ім’я Світлана. Фото двох хлопців-підлітків, схожих на Назара як дві краплі води. Повідомлення типу: приїжджай швидше, Степан питає, коли тато буде. І ще одне: не забудь привезти гроші на зуби Артему.
Я сиділа на кухні до ранку й просто дивилася в стіну. Усе, що я думала про наше життя, виявилося неправдою.
Наступного дня я зібралася з духом і сказала йому прямо:
— Назар, я знаю про Світлану й про хлопців.
Він спершу намагався віджартуватися, потім розсердився, що я лізу в його телефон. А потім сів на стілець і довго мовчав. І сказав:
— Алло, я не хотів, щоб ти дізналася. Це сталося давно, коли ти була вагітна Андрієм. Я тоді часто їздив у відрядження в сусіднє місто, познайомився з нею. Вона працювала в готелі. Спершу просто так, а потім… вона сказала що чекає дитину. Я не міг залишити дитину.
— А нас ти міг залишити? — запитала я.
Він опустив голову.
— Я не знав, як вийти з цього. Думав, поживу так, поки діти не виростуть. У вас усе було добре, я ж не кривдив тебе.
Я слухала й не могла повірити, що це говорить мій чоловік. Той самий Назар, який щоранку цілував мене перед роботою й казав: ти в мене найкраща.
Виявилося, що він купив їм квартиру ще п’ятнадцять років тому. Оформив на Світлану, але платив іпотеку з наших спільних грошей. Ті відрядження, ті пізні повернення, ті подарунки, які він привозив мені, — усе оплачувалося з однієї зарплати, яку він ділив навпіл. Хлопцям він купував одяг, телефони, водив до лікарів. А я думала, чому в нас іноді до зарплати бракує.
Я запитала:
— А чому ти не пішов до неї, якщо там у тебе сини?
— Бо ти моя дружина, — сказав він. — І діти наші спільні. Я не міг усе кинути.
Він плакав. Я вперше бачила, як Назар плаче. І я теж плакала, але тихо, щоб він не чув.
Далі було важко. Я не знала, що робити. Виганяти його не хотіла — куди він піде в його віці? Розлучатися? На що я житиму? Пенсія маленька, квартира наша спільна. Діти дорослі, у них своє життя. Я не хотіла, щоб вони знали. Поки що.
Ми почали жити як сусіди. Він спав у вітальні на розкладному дивані, я — в спальні. Готували по черзі. Розмовляли тільки про побут. Він намагався щось пояснити, вибачитися, але я просила не починати.
Якось увечері він прийшов із роботи раніше й сказав:
— Алло, я все розумію. Якщо хочеш, я поїду до них назавжди. Ти скажеш дітям, що я захворів чи ще щось. Я не проти.
— А ти хочеш поїхати? — запитала я.
Він довго мовчав.
— Я не знаю, — сказав нарешті. — Я вже старий, щоб починати все спочатку. І там, і тут у мене сім’я.
Я тоді вперше за довгий час нормально з ним поговорила. Сказала, що не пробачу, але й не вижену. Нехай живе, як жив. Тільки більше ніяких таємниць.
Він погодився. Іноді приїжджає додому пізно — я знаю, що був там. Іноді привозить мені квіти чи торт, як раніше. Я беру, дякую. Але вже не питаю, звідки.
Діти нічого не знають. Оля дзвонить щотижня, Андрій приїжджає на свята. Ми з Назаром посміхаємося, обіймаємося на їхніх очах. Усе як раніше. Тільки я тепер знаю, що це вистава.
Минуло вже майже два роки. Я звикла. Іноді думаю: може, так і треба було? Багато чоловіків мають когось на боці, просто не всі заводять другу сім’ю. А може, я просто втомилася боротися.
Іноді бачу, як він дивиться на фото наших онуків і розумію — він теж не щасливий. Просто загнав себе в кут, з якого немає виходу.
А читачі, скажіть, як би ви вчинили на моєму місці? Пробачили б чи пішли геть, хоч і пізно? Чи жили б далі, як я, роблячи вигляд, що все гаразд? Дуже хочеться почути вашу думку.
