– Твій тато знову ночував у нас. Це вже третій раз цього тижня, – наголосила я чоловіку.
Ці слова відчувалися дивними і водночас знайомими. За останні кілька місяців наша гостьова кімната частіше приймала свекра, ніж будь-яких інших гостей. А ще я постійно ловила себе на думці: “Що змушує дорослого чоловіка тікати з власного дому?”.
Мене звуть Оксана, мені 31, і я хочу поділитися історією про те, як складно іноді буває знайти справжнє порозуміння в родині. Сподіваюся, ваші поради допоможуть розібратися, що робити далі.
Я зустріла Михайла п’ять років тому. Він був спокійний, уважний, із теплим почуттям гумору. Наші стосунки розвивалися швидко, і менш ніж за рік ми побралися. Від батьків я отримала квартиру, яка стала нашим домом. Ми облаштували її затишно: одна кімната для нас, одна — як робочий кабінет, і ще одна — гостьова.
Після весілля ми запросили наших батьків у гості, і все було чудово… майже. Тоді я вперше помітила, що щось не так із татом Михайла. Він здавався виснаженим і розгубленим. На мої запитання він лише знизував плечима або відповідав невпевнено. Натомість свекруха миттєво перехоплювала ініціативу:
– У нього просто важкий період. Чоловіки, знаєш, іноді занадто драматизують. Він відпочине і все буде гаразд.
Проте ця легковажність у її словах мене не заспокоїла. Я вирішила не робити поспішних висновків, але внутрішнє відчуття тривоги не полишало мене.
Час минав, і свекор все частіше залишався ночувати в нас. Михайло сприймав це спокійно:
– У них бувають суперечки, Оксано. Нічого серйозного. Вони ж усе життя разом. Мама просто трохи сувора, а тато іноді любить полінуватися.
Але мені це здавалося не таким простим. Одного вечора, коли Михайло затримався на роботі, я вирішила поговорити зі свекром відверто. Ми сіли на кухні з чашками гарячого чаю. Після кількох обережних запитань про його роботу і захоплення я сказала:
– Я бачу, що вам нелегко. Якщо хочете, я готова вислухати.
На моє здивування, свекор зітхнув і почав говорити. Він розповів про складнощі у шлюбі. Свекруха завжди мала сильний характер, але з роками її вимоги стали нездійсненними. Вона могла роздратуватися через найменшу дрібницю, а потім критикувати його годинами.
– Вона вважає, що я ні на що не здатний. Інколи мені здається, що я навіть вдихаю не так, як треба, – сказав він із сумною посмішкою.
Ці слова мене вразили. Я спробувала його підтримати, запропонувала поговорити з Михайлом або навіть разом із нею знайти якесь рішення. Але він похитав головою:
– Ні, не потрібно. Це наші сімейні справи. Я просто іноді приходжу сюди, щоб… відпочити.
Я вагалася, чи варто розповідати про це Михайлові, але зрештою зважилася. Він слухав мене уважно, але його відповідь була доволі передбачуваною:
– Оксано, я знаю маму. Вона іноді різка, але тато часто перебільшує. Це їхній спосіб життя. Я виріс із цим і знаю, що вони завжди миряться.
Ці слова мене не заспокоїли. З кожним візитом свекра я помічала його дедалі більшу втомленість. Ситуація стала напруженою, коли він почав залишатися у нас на кілька днів поспіль. Якось, побачивши його чергову з’явлену на руці подряпину, я не втрималася:
– Це зробила вона, так? Свекруха?
Він не відповів, але його очі сказали більше, ніж будь-які слова.
Я вирішила поговорити зі свекрухою. Ми зустрілися наодинці, і я намагалася висловити свої думки якомога обережніше. Проте її реакція була несподіваною. Вона голосно засміялася:
– Оксано, не вигадуй! Ти ж знаєш, що він у мене трохи ледар. Я просто намагаюся тримати його в тонусі.
Мене це обурило, але я розуміла, що змінити її ставлення буде важко. Я вирішила діяти обережно: підтримувати свекра, надавати йому простір для відпочинку і поступово залучати Михайла до розв’язання цієї проблеми.
Кілька тижнів тому ми з Михайлом організували вечерю, щоб зібрати обидві родини. Атмосфера була теплою, і я вперше за довгий час побачила свекра усміхненим. Він говорив про свої плани з облаштування дачі, про ремонт старого велосипеда, про дрібні, але такі важливі радощі життя. Я зрозуміла, що наш дім для нього – це місце, де він може бути собою.
З того вечора він почав рідше ночувати у нас, а коли приходив, його обличчя вже не було таким змученим. Я не впевнена, що вирішила всі його проблеми, але зрозуміла, як багато може значити проста увага і щире співчуття.
– А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було бути наполегливішою? Як підтримати близьку людину, коли вона не хоче розповідати все до кінця? Буду вдячна за ваші поради.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
