— Мамо, ви ж ледве на ногах тримаєтеся! Чому тато не може сам прийти до столу? — запитала я свекруху, коли вона втретє піднялася сходами, щоб покликати чоловіка до гостей. — Ми вже сорок хвилин чекаємо, їжа холоне, а ви після лікарні ще й бігаєте за ним!
— Тихше, Оленко, він почує, — свекруха поправила край скатертини, хоча той лежав рівно. — У нас так заведено. Я маю сама його запросити. Не через двері гукнути, а зайти до кабінету й сказати, що все готове. Тільки сьогодні він чогось не в гуморі.
— А якщо ви не підете?
Вона подивилася на мене так, ніби я запропонувала їй залишити незачиненими двері на ніч.
— То він не вийде. І потім три дні зі мною не говоритиме. Ти ще наших порядків не знаєш, доню.
За столом сиділи мій чоловік Тарас, його молодша сестра Марічка з донькою та сусідка, яку запросили на недільний обід. Ніхто не втручався. Навіть Тарас, який зазвичай не терпів несправедливості, старанно розрізав хліб на однакові скибки.
Ми одружилися шість тижнів тому. Весілля зробили скромне, у Львові, де обоє працювали. Батьки Тараса тоді не приїхали: його мама саме проходила обстеження, а батько заявив, що без дружини їхати не збирається. Тому наше знайомство відклалося до листопада.
Перед поїздкою чоловік попередив, що його тато має непростий характер.
— Він старої закалки, — сказав Тарас. — Любить, щоб усе було за його правилами. Ти головне не сперечайся через кожну дрібницю.
Я сприйняла це як звичайне прохання не псувати знайомства. У моїй родині теж вистачало характерів. Мій батько міг пів години доводити, що картоплю треба садити тільки в певний день, а мама вперто робила по-своєму. Проте ніхто нікого не змушував просити дозволу сісти вечеряти.
Тарасові батьки жили в районному містечку неподалік Тернополя. Його батько, Богдан, багато років очолював підприємство, яке виготовляло деталі для сільськогосподарської техніки. Колись там працювало майже двісті людей. Підприємство давно змінило власника, а Богдан уже сім років був на пенсії, проте в місті його досі називали директором.
Він мав звичку говорити про минуле так, ніби кожна згадана ним подія потребувала окремої подяки.
Ще дорогою Тарас розповів, що батько колись допоміг багатьом працівникам отримати квартири, організував ремонт дороги до підприємства й домігся відкриття автобусного маршруту.
— Він справді багато зробив, — пояснював чоловік. — Але вдома поводиться так, ніби всі досі в нього на роботі.
Я запитала, чому мама з цим мириться.
— Вони разом сорок років. Їй видніше.
Тепер, сидячи за святковим столом, я бачила, що за цими словами ховалося значно більше, ніж чоловік хотів розповідати.
Свекруху звали Галина. Їй було шістдесят чотири, і вона мала дуже приємну манеру розмовляти. Не засипала запитаннями про дітей, зарплату чи наші плани. Натомість поцікавилася, чи зручно мені працювати у Львові, чи далеко добиратися до офісу, чи вистачає часу на відпочинок.
Уже через пів години після приїзду я помітила, що їй важко нахилятися. Вона трималася за поперек, коли діставала з нижньої шухляди серветки, і кілька разів непомітно присідала перепочити.
За тиждень до нашого приїзду її виписали з лікарні після загострення хвороби суглобів. Лікар порадив обмежити навантаження й продовжити лікування.
Однак на кухні стояли три великі каструлі, у духовці допікалося м’ясо, а в холодильнику чекали домашній паштет, голубці й два види салату.
— Навіщо ви стільки готували? — запитала я.
— То ж діти приїхали. Не буду вас самою картоплею годувати.
— Але ми могли щось привезти.
— Тарас привіз усе, що я просила. А готувати я люблю.
Пізніше з’ясувалося, що любити готувати й мати право не готувати — зовсім різні речі.
Богдан з’явився лише тоді, коли Галина вчетверте зайшла до його кабінету. Він був високий, акуратно підстрижений, із поставою людини, яка звикла виступати перед залом.
Привітався зі мною чемно, поцікавився роботою, похвалив Тараса за вибір дружини. Потім сів на своє місце на чолі столу.
— Галю, а чому холодець без хрону?
— Я ж поставила, Богдане. Біля салату.
— То постав ближче. Мені через увесь стіл тягнутися?
Свекруха переставила маленьку тарілку.
— А хліб чому так грубо нарізаний?
Тарас поклав свій шматок на тарілку.
— То я різав, тату.
— Видно, що ти. Мати знає, як я люблю.
Богдан усміхнувся до мене, ніби щойно розповів дотепний жарт.
Я теж усміхнулася, хоча нічого смішного не почула.
За обідом він багато говорив. Розповідав про колишніх підлеглих, про те, як один начальник цеху не вмів організувати роботу, а інший приходив радитися навіть у вихідні.
Коли Маріччина донька Софійка попросила передати їй компот, дідусь перервав розповідь.
— Діти мають слухати старших, а не перебивати.
Дівчинка почервоніла. Їй було дев’ять років, і вона не зробила нічого поганого.
Марічка сама подала доньці компот.
— Тату, вона просто попросила.
— Я бачу, що попросила. Але виховання починається з дрібниць.
Сусідка пані Люба поспішила перевести розмову на ціни в магазинах. Галина тим часом встала по додаткові тарілки.
— Сідайте, я принесу, — запропонувала я.
— Не треба, доню.
— Та мені не важко.
Я вже дійшла до кухні, коли почула голос Богдана:
— Галю, поясни невістці, де що лежить. Бо вона зараз пів кухні переверне.
Усі засміялися, крім Марічки.
Після обіду Богдан пішов дивитися телевізор. Галина взялася прибирати. Я допомагала, хоча вона постійно намагалася відправити мене відпочивати.
Марічка зайшла на кухню, коли ми складали залишки їжі.
— Мамо, ти таблетки прийняла?
— Прийму.
— Ти так від ранку кажеш.
— Я не забула.
— А чому тоді вони досі в сумці?
Галина роздратувалася.
— Марічко, не роби з мене малої дитини. Я сама знаю, що мені треба.
Донька хотіла щось додати, але передумала. Взяла Софійчин рюкзак і сказала, що вони поїдуть раніше.
Я помітила, як Галина провела її поглядом.
Увечері ми з Тарасом вийшли пройтися містом. Я одразу повернулася до того, що побачила.
— Твоя мама справді мусить особисто запрошувати батька їсти?
— Так.
— І це нормально?
— Для них нормально.
— Тарасе, вона хвора. Він сидів у сусідній кімнаті й чекав, поки вона чотири рази підніметься сходами.
Чоловік зупинився біля аптеки.
— Ти думаєш, я цього не бачу? Я з дитинства таке спостерігаю. Коли тато приходив із роботи, ми знали, що спочатку мама має подати йому вечерю. Навіть якщо сама щойно повернулася зі зміни.
— І ніхто нічого не казав?
— Казали. Особливо Марічка. Вони через це сварилися ще тоді, коли вона вчилася в університеті. А мама потім просила її не зачіпати батька.
— Чому?
— Бо після наших суперечок ми розходилися по своїх кімнатах, а вона залишалася з ним.
Це пояснення мене зачепило. Не виправдовувало Богдана, але показувало, чому Тарас поводився так обережно.
Наступного ранку я прокинулася від розмови на кухні.
— Я ж просив поснідати о восьмій, — говорив Богдан.
— Уже десять хвилин по восьмій. Зараз усе буде.
— У мене о дев’ятій зустріч.
— Ти казав, що о десятій.
— Я сказав, що маю справи зранку. Ти повинна була уточнити.
Я вийшла до них. Галина саме перекладала сирники на тарілку.
— Доброго ранку. Може, я допоможу?
Богдан подивився на годинник.
— Невістка в нас рання пташка. А господиня сьогодні щось розслабилася.
— Я прокинулася о шостій, — тихо сказала Галина.
— То треба було краще час розрахувати.
Він говорив спокійно, без крику. Мабуть, саме це найбільше збивало з пантелику. З боку його слова могли здатися звичайним бурчанням літнього чоловіка. Проте Галина реагувала на кожне зауваження так, ніби від нього залежало, яким буде весь день.
Коли Богдан поїхав, я запропонувала свекрусі сходити разом до магазину. Вона відмовилася, бо треба було приготувати обід.
— Він же не вдома, — здивувалася я.
— Повернеться о першій.
— Може, пообідає тим, що залишилося вчора?
Галина усміхнулася.
— Богдан двічі того самого не їсть.
Я хотіла запитати, чи він хоча б знає, скільки часу займає щоденне приготування різних страв, але стрималася.
Натомість попросила показати мені сімейні фотографії.
Ми сіли в кімнаті, де стояла велика шафа з альбомами. Галина принесла кілька товстих папок і почала розповідати.
На одному знімку вона стояла біля нового будинку з маленьким Тарасом на руках. На іншому — тримала грамоту за багаторічну роботу в бухгалтерії.
— Ви теж працювали на підприємстві? — запитала я.
— Спочатку там. Потім перейшла в районну лікарню. Майже двадцять років рахувала зарплату медикам.
— А коли вийшли на пенсію?
— У шістдесят. Хоч могла ще трохи попрацювати. Але Богдан сказав, що досить. Мовляв, діти вже дорослі, пора вдома порядкувати.
Вона перегорнула сторінку.
— А ти знаєш, я колись хотіла відкрити маленьку пекарню? У нас із подругою навіть приміщення було на прикметі.
— Чому не відкрили?
— Богдан не підтримав. Казав, що дружині директора не личить стояти за прилавком.
— Але ж це була б ваша справа.
— Тепер легко так говорити. А тоді я мала двох малих дітей, кредит за будинок і чоловіка, який усе вирішував наперед.
Вона швидко закрила альбом, коли почула, що хтось відчинив хвіртку.
То прийшла пані Люба. Принесла документи для Богдана, який допомагав місцевому товариству ветеранів підприємства.
Поки свекруха шукала потрібну папку, сусідка присіла біля мене.
— Гарна в тебе свекруха, — сказала вона. — Золота жінка. Богданові з нею дуже пощастило.
— Це точно.
— Він чоловік непростий, але господар добрий. Будинок поставив, дітей вивчив. Не кожен так може.
Я запитала, чи Галина теж брала участь у будівництві.
Пані Люба здивувалася.
— Аякже. Вона й матеріали діставала, і майстрів годувала, і гроші рахувала. Богдан тоді цілими днями на роботі був. Але то вже жіноча справа, знаєш.
Мене зацікавило, як легко люди відокремлювали його досягнення від її праці.
Того дня ми мали їхати додому після обіду. Проте Галина попросила залишитися ще на ніч. У понеділок їй треба було на контрольний огляд до лікаря в Тернопіль, а Богдан несподівано повідомив, що не зможе її відвезти.
— У мене зустріч із колишніми колегами, — пояснив він. — Не буду через звичайний огляд усе переносити.
— Тату, я можу завезти маму, — запропонував Тарас.
— То завези. Тільки не робіть із того великої події.
Ми залишилися.
Увечері Марічка приїхала сама. Вона принесла матері ліки й попросила мене вийти з нею на подвір’я.
— Ти, мабуть, уже надивилася на наш сімейний театр, — сказала вона без привітання.
— Трохи.
— Тарас просив тебе нічого не говорити?
— Просив не сперечатися через дрібниці.
Марічка невесело засміялася.
— У нього все дрібниці, поки мама не потрапляє до лікарні.
Я попросила пояснити.
Виявилося, що за останні пів року Галина двічі відкладала обстеження, бо Богданові були потрібні її допомога й присутність удома. Спочатку до них приїжджали гості, потім він організовував зустріч колишніх працівників, а згодом треба було готувати документи для громадської організації.
Марічка кілька разів пропонувала матері пожити в неї, щоб спокійно пройти лікування.
— Вона відмовляється, — сказала Марічка. — Каже, що тато сам не впорається. А він навіть не пробує.
— Може, боїться залишати його самого?
— Боїться, що люди говоритимуть. Для мами найстрашніше, щоб хтось подумав, ніби в них погана сім’я.
Марічка розповіла, як три роки тому намагалася організувати батькам відпочинок у санаторії. Купила дві путівки, домовилася про процедури. Богдан відмовився їхати, бо не любив, коли йому складали розклад. Галина теж залишилася вдома.
— Я тоді витратила 18 600 гривень, — пригадала Марічка. — Частину грошей повернули, решта пропала. Мама ще й просила не ображатися на тата.
Я слухала й думала, що Маріччина різкість виросла не на порожньому місці. Вона роками намагалася допомогти матері, яка щоразу захищала чоловіка.
Але наступного дня я побачила інший бік цієї історії.
Після огляду лікар пояснив Галині, що їй потрібен спокійніший режим. Запропонував курс лікування, регулярні вправи й тимчасове обмеження хатньої роботи.
Ми вийшли з кабінету, і Тарас запропонував матері поїхати на кілька тижнів до нас.
— У нас є вільна кімната. Олено, ти ж не проти?
— Звісно, ні.
Галина подякувала, але відмовилася.
— Я вдома краще почуваюся.
— Мамо, лікар сказав відпочивати.
— А хто вам сказав, що я вдома не відпочиваю?
Тарас почав нервувати.
— Ми ж бачимо, як ти живеш. Тато навіть сам собі обіду не приготує.
Галина зупинилася посеред коридору.
— А ти думаєш, мені приємно таке слухати? Я все життя старалася, щоб ви мали добрий дім. Тепер виходить, що я сама в усьому винна?
— Ніхто тебе не звинувачує.
— То не говоріть зі мною, як із людиною, яка нічого не тямить.
Дорогою назад вона майже не брала участі в розмові. Я спробувала розповісти про нашу роботу, але відчула, що їй потрібен час.
Удома на нас чекав Богдан.
— Ну що, лікарі знову щось придумали? — запитав він.
Тарас поклав медичні документи на стіл.
— Мамі треба менше працювати. Лікар прямо сказав.
— Я не змушую її працювати.
— Тату, вона щодня готує по три рази, прибирає весь будинок і ще займається твоїми документами.
— Бо їй подобається порядок. Я що, маю заборонити?
Галина втрутилася:
— Досить уже. Я сама розберуся.
Богдан переможно глянув на сина.
— Бачиш? А ти тут командуєш.
Мені хотілося сказати, що ніхто не командує, але я побачила, як Галина стискає медичні папери. Вона не просила нас захищати її таким способом.
Увечері Тарас вийшов до магазину, а я залишилася допомогти свекрусі розкласти ліки за днями тижня.
Ми працювали мовчки, доки вона сама не заговорила.
— Ти, певно, думаєш, що я зовсім безхарактерна.
— Ні. Я думаю, що вам дуже важко.
— Важко буває всім. Просто в кожній родині своє.
Я запитала, чи вона коли-небудь говорила Богданові, що потребує допомоги.
— Говорила. І сварилася, і просила. Він може два дні старатися, а потім усе повертається. Йому сімдесят один. Людина вже не переробиться.
— Але ви теж маєте право відпочити.
Галина посунула до мене коробку з таблетками.
— Оленко, я знаю, що ти хочеш добра. Тільки ти бачиш два дні, а я прожила з ним сорок років. Коли Тарас був малий і тяжко хворів, Богдан дістав для нього лікування, якого ми самі не могли оплатити. Коли моїй мамі потрібна була допомога, він узяв її до нас, хоча вони не дуже ладнали. Він не завжди був таким, як тепер.
— А коли змінився?
— Після пенсії стало гірше. На роботі його слухали, радилися з ним. А вдома він раптом залишився звичайним чоловіком. Не зміг до того звикнути.
Вона говорила без особливого жалю до себе. Швидше намагалася пояснити людину, яку добре знала.
— І що ви хочете робити далі? — запитала я.
— Поки не знаю. Але до Марічки переїжджати не буду. Вона думає, що можна взяти мене за руку, посадити в машину й усі проблеми закінчаться.
Я згадала, як Марічка сердито говорила про матір, і вперше припустила, що її турбота теж могла бути виснажливою.
Наступного ранку ми збиралися їхати. Тарас завантажував сумки, а Галина пакувала нам домашні продукти, хоча ми кілька разів просили цього не робити.
Богдан сидів у кабінеті й переглядав папери.
Перед від’їздом він покликав мене.
— Олено, зайди на хвилину.
Я подумала, що хоче попрощатися.
Він показав на стілець.
— Ти дівчина розумна, тому скажу прямо. Не треба налаштовувати дітей проти матері й батька. У нас із Галиною свої порядки. Ми їх не вчора придумали.
— Я нікого не налаштовую.
— Учора Тарас почав мені пояснювати, як я маю жити. Раніше він такого не дозволяв.
— Він хвилюється за мамине здоров’я.
— За здоров’я треба хвилюватися, але не втручатися в чужу сім’ю. Ти ще молода, поживеш із чоловіком років двадцять — зрозумієш.
Я відчула, як у мене напружилися плечі.
— Можливо, я багато чого ще не знаю. Але коли людині лікар забороняє навантаження, це не питання сімейних порядків.
Богдан відклав папери.
— От бачиш, яка ти категорична. Я Галину ніколи не тримав силоміць біля кухні. Вона сама любить усе робити. А тепер виходить, що я винен, бо вона старається.
— Можливо, вона старається ще й тому, що знає, як ви реагуєте, коли щось не так.
Його обличчя змінилося.
— Ти хочеш сказати, що вона мене боїться?
— Я хочу сказати, що вона чотири рази ходила кликати вас до обіду, хоча їй було важко підніматися сходами.
Він відкинувся на спинку крісла.
— І через це весь галас?
— Для вас це дрібниця. Для неї — частина кожного дня.
Богдан підвівся.
— Розмову закінчено.
Я вийшла з кабінету й одразу зустріла Галину. Вона стояла в коридорі з пакетом яблук.
— Що він тобі сказав?
— Попросив не втручатися у ваше життя.
Свекруха прикрила двері до кухні.
— Я ж просила вас не зачіпати його.
— Він сам мене покликав.
— Треба було вислухати й піти.
— А чому я повинна погоджуватися з тим, що вважаю неправильним?
Галина поставила пакет на підлогу.
— Бо ви поїдете, а я тут залишуся. Він тепер тиждень згадуватиме, що невістка вчить його жити. Тобі від цього легше стане?
Це було справедливе запитання, і воно мені зовсім не сподобалося.
Я приїхала на два дні й уже встигла створити свекрусі додаткові клопоти.
У машині Тарас довго не заводив двигун.
— Ти могла не сперечатися з ним? — запитав нарешті.
— Могла. Але він звинуватив мене в тому, що я тебе налаштовую проти нього.
— Я знаю його манеру. Він хотів показати, хто головний.
— І всі мають це приймати?
— Ні. Але ти ж бачила, як мама реагує. Вона потім вислуховує все за нас.
Ми посварилися дорогою до Львова. Не голосно, без образ, але вперто. Тарас вважав, що я діяла необдумано. Я дорікала йому тим, що він звик пристосовуватися до батькових вимог.
У якийсь момент чоловік сказав:
— Ти думаєш, мені подобається бачити маму такою? Я щомісяця переказую їй гроші на лікування, оплачую ремонти, приїжджаю, коли можу. А ти за два дні вирішила, що я просто сиджу й дивлюся.
Я знала про його допомогу, але раніше не пов’язувала її з тим, що відбувалося в батьківському домі.
— Чому ти не розповідав мені всього?
— Бо це не та історія, яку хочеться викладати перед весіллям. Я сподівався, що ти сама з ними познайомишся й складеш свою думку.
— Склала.
— І тепер вважаєш, що знаєш, як усіх урятувати?
Я відвернулася до дороги. Він влучив у те, чого я не хотіла визнавати: мені справді здавалося, що достатньо назвати проблему вголос, і люди почнуть щось змінювати.
Удома ми повернулися до розмови лише наступного вечора.
Тарас запропонував не втручатися в стосунки батьків без маминого прохання, але допомагати їй із лікуванням і побутом.
Я погодилася лише частково.
— Якщо вона знову відкладатиме обстеження через татові справи, ти теж нічого не скажеш?
— Скажу. Але говоритиму з нею, а не влаштовуватиму суперечку з ним.
— А якщо вона відмовиться?
— То будемо думати далі. Вона доросла людина, Олено.
Ці слова прозвучали для мене інакше, ніж раніше.
Через тиждень зателефонувала Марічка. Вона була обурена.
— Тато сказав мамі, що більше не хоче бачити ваших повчань. А мама тепер відмовляється приїжджати до мене на вихідні. Каже, що всі її смикають і не дають спокою.
Я запитала, чи Галина приймає призначені ліки.
— Приймає. Я перевірила. Але це ж не вихід.
Марічка запропонувала зібратися всім разом і серйозно поговорити з батьком.
Я спершу підтримала її. Мені здавалося, що якщо Тарас, Марічка та я говоритимемо однаково, Богданові доведеться прислухатися.
Однак Тарас категорично відмовився.
— Ви хочете влаштувати сімейний суд? — запитав він. — І хто вирішуватиме, що мама має робити після нього?
Марічка образилася. Сказала, що брат завжди знаходить причини нічого не змінювати.
Через два дні вона сама поїхала до батьків.
Розмова вийшла невдалою. Богдан звинуватив доньку в невдячності, Марічка нагадала йому всі випадки, коли мати через нього відкладала власні справи. Галина попросила обох припинити суперечку, а коли вони не послухали, вийшла з кімнати.
Пізніше вона зателефонувала Тарасові й попросила, щоб ми певний час не приїжджали.
— Мені треба спокою, — сказала вона. — Я вас усіх люблю, але більше не хочу бути причиною ваших сварок.
Ми виконали її прохання.
Наступні три тижні я кілька разів писала Галині короткі повідомлення. Запитувала про самопочуття, розповідала про нашу роботу, надсилала фотографії пирога, який спекла за її рецептом.
Вона відповідала доброзичливо, але про Богдана майже не згадувала.
Одного дня сама зателефонувала.
— Оленко, ти не знаєш, де у Львові можна замовити доставку готових обідів? Не ресторанних, а звичайних домашніх.
Я здивувалася.
— Для вас?
— Так. Хочу спробувати. Мені сусідка сказала, що в нас теж є така послуга, але я не знаю, чи добре там готують.
Ми разом знайшли невелике місцеве кафе, яке доставляло комплексні обіди. Один коштував 165 гривень. Галина вирішила замовляти тричі на тиждень.
— А Богдан не буде проти? — необережно запитала я.
— Уже сказав, що це марнотратство. Але я порахувала, скільки витрачаю на продукти. Не така вже й велика різниця.
— І що ви йому відповіли?
— Що в понеділок буде доставка. Якщо не сподобається, може з’їсти те, що є в холодильнику.
Я усміхнулася.
— І як він відреагував?
— Сказав, що я піддалася на ваші вигадки.
— А ви?
— Пішла замовляти.
Ми обидві засміялися.
Та вже наступного тижня з’ясувалося, що зміни не бувають такими простими.
Богдан відмовився їсти доставлений обід. Галина приготувала йому окремо. Потім розсердилася на себе, скасувала наступне замовлення й два дні не відповідала на Маріччині дзвінки.
Коли я запитала, чому вона відмовилася від доставки, свекруха відповіла:
— Не хочу щодня вислуховувати, що їжа несмачна. Мені так навіть легше.
Я не стала переконувати її, що вона помиляється. Просто сказала, що кафе працюватиме й наступного місяця, якщо вона передумає.
Наприкінці грудня Галина повідомила, що записалася на курс процедур у Тернополі. Їздити потрібно було двічі на тиждень протягом місяця.
Марічка запропонувала відвозити її у вівторок, а Тарас домовився з місцевим перевізником про поїздки щоп’ятниці. Богдан сказав, що не заперечує, але оплачувати дорогу не збирається, бо можна було лікуватися ближче.
Галина сама переказала перевізникові завдаток зі своєї пенсії.
Ця невелика подробиця чомусь запам’яталася мені більше за всі наші суперечки. Вона не просила дозволу, не чекала, поки хтось організує все за неї. Просто зробила те, що вважала потрібним.
На Різдво ми знову приїхали до батьків.
Цього разу Галина не готувала великого застілля. Замовила частину страв у знайомої жінки, а решту ми привезли зі Львова. Богдан невдоволено розглядав коробки, проте нічого не сказав.
За святковим столом він знову сидів на своєму місці. Знову розповідав про підприємство, колишніх працівників і часи, коли люди більше поважали керівників.
Але до столу цього разу вийшов сам.
Тарас помітив це й ледь усміхнувся до мене.
Я не знала, чи Богдан зробив так через нашу попередню розмову, чи просто зголоднів. Не стала надавати цьому особливого значення.
Після вечері Галина попросила мене допомогти розкласти подарунки для Софійки.
Ми залишилися вдвох у сусідній кімнаті.
— Я хотіла тобі дещо сказати, — почала вона. — Тоді, восени, ти мене дуже розсердила.
— Знаю.
— Ти приїхала й одразу почала говорити про речі, які я сама роками намагалася владнати. Мені було неприємно, що ти бачиш у мені тільки жінку, яка всім прислуговує.
Я сіла поруч.
— Вибачте. Я справді не подумала, як це виглядає для вас.
— Але й зовсім неправою ти не була. Я просто не хочу, щоб моє життя вирішували діти. Навіть якщо вони хочуть мені допомогти.
Вона дістала з шухляди невеликий записник.
— Ось дивись. Я записала собі всі процедури, ліки, витрати. І ще хочу з весни двічі на тиждень ходити до клубу рукоділля. Люба мене кличе. Там жінки збираються в бібліотеці, роблять різні речі для благодійних ярмарків.
— А Богдан?
— Каже, що то дурниці. Але я вже записалася.
Я запитала, чи не боїться вона його невдоволення.
Галина задумалася.
— Боюся, що він почне бурчати. Що вдома буде неприємна атмосфера. Я до такого звикла й часто вибираю простіший шлях. Тільки останнім часом думаю, що простіший для нього не завжди простіший для мене.
Вона закрила записник.
— Але не думай, що я завтра зберу речі й кудись поїду. Я цього не планую. У мене тут дім, сад, знайомі. І Богдан теж частина мого життя, хоч як би ви на нього сердилися.
Ми повернулися до гостей. Богдан саме показував Софійці старі фотографії підприємства й розповідав, як колись організував для працівників поїздку в Карпати. Дівчинка слухала із цікавістю, ставила запитання, а він терпляче пояснював.
Я дивилася на них і думала, що з цією людиною все складніше, ніж мені хотілося б. Він умів бути уважним дідусем, допомагав знайомим розв’язувати практичні проблеми, міг витратити цілий день на чужі документи. І водночас не помічав, як виснажує найближчу людину своїми щоденними вимогами.
Перед нашим від’їздом Галина передала мені маленький пакунок. Усередині лежала стара кулінарна книжка з її рукописними примітками.
— Ти казала, що хочеш навчитися пекти мій яблучний пляцок. Там усе записано.
Я подякувала й пообіцяла спробувати.
Богдан вийшов провести нас до машини. Потиснув Тарасові руку, побажав щасливої дороги. До мене звернувся вже біля хвіртки.
— Ну що, Олено, цього разу без зауважень до нашого порядку?
Я усміхнулася.
— Цього разу я більше слухала.
— От і добре. Молодим це корисно.
Галина, яка стояла поруч, несподівано додала:
— І старшим теж, Богдане.
Він подивився на неї, але нічого не відповів.
Дорогою додому Тарас сказав, що мама останнім часом стала частіше відмовляти батькові в дрібних проханнях. Не завжди, не послідовно, але вже не поспішала виконувати кожне його бажання.
Я запитала, чи він вірить, що батько колись зміниться.
— Не знаю, — відповів чоловік. — Може, трохи. Але мені важливіше, щоб мама не відмовлялася від себе заради його настрою.
У Львові нас чекали звичайні справи. Після свят я повернулася до роботи, Тарас зайнявся ремонтом у нашій квартирі. Ми домовилися, що навесні запросимо Галину до себе на кілька днів, якщо вона сама захоче.
А через тиждень свекруха повідомила, що Богдан погодився разом із нею піти на зустріч колишніх працівників підприємства, де вона теж колись працювала.
— Він сказав, що давно треба було мене взяти, — розповіла вона. — А я йому нагадала, що раніше він завжди ходив сам.
— І що він відповів?
— Сказав, що я все пам’ятаю, навіть те, чого не треба.
Вона засміялася, але я не була певна, чи їй справді весело.
Я досі думаю про нашу першу зустріч і про те, як швидко захотіла захистити жінку, яка не просила мене вирішувати її долю. Мені важко дивитися на їхні стосунки спокійно, але тепер я принаймні розумію, чому мої прямі слова іноді тільки ускладнюють їй життя.
Галина не стала іншою людиною за кілька місяців. Вона досі готує Богданові улюблені страви, нагадує про зустрічі й переживає, коли він незадоволений. Проте вже має власні плани, про які говорить без звичного виправдовування.
А я ніяк не можу визначитися, де проходить межа між турботою про близьку людину та втручанням у життя, яке вона сама поки не готова змінювати.